Розділ 15

Доба – це двадцять чотири години, мінус сон  вісім годин. Шістнадцять годин для  повторення вивченого з курсу фізики. Тоні здавалося, що то досить багато. Насправді, час до другого іспиту пролетів, наче в тумані. Тоня щось читала, щось малювала в зошитах, кілька разів сідала за стіл із твердим наміром серйозно підготуватися, але думки раз у раз розбігалися. Дякувати дядьку, той швидко спрямував:

— Давай не будемо вчити все підряд. Пробіжимося по темах. Де спіткнешся — там і зупинимося.

Він узяв аркуш паперу, ручку й сів навпроти.

— Почнемо з механіки. Швидкість?

— Відстань поділити на час.

— Прискорення?

Тоня відповіла.

— Сила?

— Еф дорівнює ем а.

— Закон всесвітнього тяжіння?

Тут вона трохи замислилася, але формулу згадала.

— Добре. Закон Гука?

І так вони рушили по шкільному курсу, наче швидко перегортали товстий альбом. Дядько не змушував її переказувати параграфи. Ставив короткі запитання, інколи навмисно збивав:

— Якщо тіло рухається, на нього обов'язково діє сила в напрямку руху?

— Так... Ні! Стривай.

— От і стій. Думай.

Тоня хмурила лоба, щось креслити починала на аркуші, сперечалася сама із собою, а дядько терпляче чекав.

З механікою виявилося не так страшно. Молекулярну фізику вона теж пам'ятала непогано. А от коли дісталися електрики, впевненість почала танути.

— Закон Ома.

— Це легко. Сила струму дорівнює напрузі, поділеній на опір.

— Послідовне з'єднання?

Відповіла.

— Паралельне?

Теж упоралася, хоча вже повільніше.

— А тепер задачка, — дядько намалював на аркуші простеньку схему. — Маємо два опори. Треба знайти загальний. Що робитимеш?

Тоня подивилася на схему.

— Складати.

— Точно?

— Ну...

— Подивися, як вони з'єднані.

Вона придивилася.

— Паралельно.

— Отож. І?

Формулу вона ніби пам'ятала, але варто було підставити числа — і все в голові перемішувалося.

— Оце, — дядько постукав ручкою по аркушу, — треба підтягнути. Не зубрити. Зрозуміти.

Він намалював дві дороги.

— Уяви, що струм — це машини. Одна дорога — весь потік мусить їхати нею. А тут доріг дві. Частина машин пішла сюди, частина — туди. Загальний опір для руху став більший чи менший?

— Менший.

— От. Тому при паралельному з'єднанні загальний опір буде меншим за найменший із цих двох. Якщо в тебе після обчислень вийшло більше — навіть формулу не перевіряй, одразу знай: десь помилилася.

Тоні подобалося, як пояснював дядько. Вона навіть подумала, що от таким має бути вчитель фізики, щоб про  складне розказувати просто, з гумором, не тиснучи .

— А чого в школі так не пояснювали?- запитала Тоня, хоча розуміла — риторичне питання.

— Може, пояснювали, а ти в той момент у вікно дивилася.

— Неправда.

Дядько засміявся.

Потім узялися за роботу електричного струму, потужність, напругу. Дядько вигадував прості приклади: лампочка, праска, електрочайник. Тоня рахувала, помилялася, закреслювала, починала спочатку.

Найбільше вона плуталася в задачах, де треба було не просто згадати одну формулу, а зрозуміти, з чого починати.

— Оце твоя головна біда, — сказав дядько. — Ти бачиш задачу й одразу шукаєш формулу. Не треба. Спочатку випиши, що дано. Потім — що треба знайти. І лише тоді думай, яким мостом від одного до другого перейти.

— Мостом?

— Формула — це міст. А ти намагаєшся будувати міст, ще не знаючи, на який берег тобі треба.

Тоня усміхнулася, але пораду запам'ятала.

Вони просиділи до вечора. Тітка кілька разів зазирала до кімнати, приносила чай, бутерброди, а одного разу поставила перед ними тарілку з печивом.

— Ви тут фізику вивчаєте чи дисертацію пишете? Може б перепочили? 

— Перепочинемо завтра, після іспиту, — урочисто повідомив дядько.

— Ага, — підтвердила Тоня. Вона знала, що зупинятися не можна, треба використати будь-яку можливість.

Наостанок дядько знову намалював електричне коло — джерело струму, два резистори, позначив напругу й опори.

— Давай ще раз. Без моїх підказок.

Тоня розв'язувала повільно. Спочатку знайшла загальний опір, потім силу струму, перевірила результат.

— Так?