Розділ 14

Із кухні одразу долинув знайомий запах смаженої картоплі з кропом. На плиті тихо булькав борщ, прочинена кватирка ледве ворушила фіранку, а на підвіконні достигали кілька помідорів. Тітка Ліда саме витирала рушником тарілки, щойно вийняті з сушарки. Почувши, як клацнув замок, вона визирнула до передпокою.

— Уже?

Тоня тільки кивнула, ще не встигнувши роззутися.

— Ну? - у голосі не було нетерплячості. Радше звичайне людське хвилювання. Так питають тоді, коли самі весь день подумки ходили поруч із тим, хто складає іспит.

—  Десять.

Тітка Ліда на секунду завмерла, а потім усміхнулася так щиро, ніби почула значно більше, ніж одну цифру.

— От і слава Богу. От і молодець! Це ж математика. Складний  предмет, що не кажи.

Вона забрала в дівчини сумку, поставила її біля шафи й легенько торкнулася долонею плеча.

— Ходи мий руки. Вечеря уже давно чекає.

— А дядько?

— Ще на роботі. Дзвонив, сказав, що трохи затримається. Просив нічого не розповідати до його приходу. Хоче сам усе почути.

Кухня була невеликою, але затишною. На столі лежала свіжа клейонка з дрібними польовими квітами, біля хлібниці стояла сільничка у вигляді грибочка, а в кутку тихо гудів холодильник «Дніпро». Сонце вже почало хилитися на захід, і його проміння, пробившись крізь виноградне листя за вікном, лягало на стіну золотавими плямами. Здавалося, сама квартира після гамірного університету дихала спокоєм.

Тітка поставила перед Тонею глибоку тарілку борщу, поклала ложку густої сметани й відрізала кілька скибок ще теплого хліба.

— Їж. Видно ж, що цілий день нічого путнього до рота не брала.

— Ми морозиво їли.

— Морозиво... — пирхнула тітка. — То не їжа.

Вона сіла навпроти, підперла підборіддя долонею й уважно подивилася на племінницю.

— Ну, розповідай.

Тоня почала не з оцінки, а з самого університету. Розповіла про довгі коридори, заставлені манекенами, про студенток, які прямо під час занять приміряли на них жакети, про великі стенди з ескізами, що не давали відірвати очей. Потім згадала професора, який приймав іспит, його спокійну манеру слухати відповіді, молодого викладача, що майже весь час мовчки робив записи, лаборантку, яка розкладала білети. Вона говорила неквапливо, ніби ще раз переживала той день, а тітка Ліда майже не перебивала, лише зрідка перепитувала якусь дрібницю.

— Значить, не такі вже й страшні професори?

— Ні. Просто дуже уважні.

— Це навіть краще.

— І мені так здалося.

Вона на мить замовкла, сьорбнула борщу й, трохи ніяковіючи, додала:

— Друге питання могла відповісти краще.

— Але ж відповіла.

— Відповіла... Тільки вже коли їхала додому, згадала ще дві речі, які треба було сказати.

Тітка лише усміхнулася.

— Це стара хвороба всіх студентів. Найрозумніші відповіді завжди приходять дорогою додому.

Обидві засміялися. Саме в цю мить у передпокої грюкнули двері. Почулися важкі кроки, дзенькіт зв'язки ключів, а за хвилину на порозі кухні з'явився дядько Микола. Він іще не перевдягнувся після роботи. Рукави світлої сорочки були закочені вище ліктів, на чолі блищали краплини поту, а під пахвою він тримав акуратно згорнуту газету.

— Ну, абітурієнтко... — сказав він замість привітання, кладучи газету на підвіконня. — Чув, сьогодні в нас велика подія.

Тітка Ліда тільки загадково всміхнулася.

— Сам питай. Я обіцяла мовчати.

Микола підтягнув до столу табурет, сів навпроти племінниці й уважно подивився їй просто в очі. Не намагався вгадати відповідь по обличчю, не поспішав із запитаннями. Лише дочекався, поки вона сама покладе ложку на тарілку.

— Ну? Скільки?

— Десять.

Він мовчки кивнув, ніби саме такої відповіді й очікував. Потім дістав із кишені хустинку, витер чоло й лише після цього простягнув руку через стіл.

— Вітаю.

Не було ані розчарування, ані надмірного захвату. Лише міцне чоловіче рукостискання, від якого Тоні чомусь стало спокійніше, ніж від усіх слів за сьогодні.

Микола ще раз міцно потиснув племінниці руку, підвівся й нарешті скинув піджак.

— Ну й добре. Десять – то добре. Головне, що перший бар'єр позаду.

— А я ж казала, — озвалася тітка Ліда, розливаючи борщ по тарілках. — Спершу нагодувати, а вже потім розмовляти. Людина з самого ранку на ногах. Та ще й такі хвилювання. Я свої іспити з жахом згадую.

— Та хто ж сперечається?

Микола вийшов до ванної, і незабаром почувся шум води. За хвилину він повернувся вже в домашній сорочці, ретельно витираючи рушником руки. Сів до столу, вдихнув аромат борщу й задоволено всміхнувся.

— Оце я розумію — після роботи.