Розділ 13

Оксана махнула на нього рукою.

— Мовчи вже. У тебе  який конкурс

— Чотири особи на місце, - гордо мовив юнак, демонструючи свою обізнаність.

— А у нас  шість.  А ще купа по блату. Чує моя дупця, пролечу, як фанера над Парижем.

— Треба мислити позитивно. Це притягує удачу, - мовила Тоня, бо так завжди говорив  тато. Він запевняв, що слова дуже важливі, навіть у Біблії написано, що «Слово є Бог», тому говорити треба не в негативному руслі «я не захворію», а в позитивному «я обов’язково буду здорова»

У цей час двері аудиторії знову відчинилися. Лаборантка винесла невелику пачку екзаменаційних білетів, притиснула їх до грудей і попрямувала коридором до сусіднього кабінету. Слідом за нею вийшла жінка з комісії. Вона кілька секунд уважно вдивлялася в список, прикріплений до стенда, потім швидко щось виправила кульковою ручкою й, повернувшись до присутніх, голосно сказала:

— Ті, хто вже відповів, далеко не розходьтеся. Після завершення іспиту комісія оголосить результати всім одразу. Почекати доведеться приблизно годину.

Коридором прокотилося приглушене зітхання. Хтось невдоволено похитав головою, хтось одразу подався до буфету, а більшість так і залишилася біля аудиторії, розуміючи, що тепер найдовшим випробуванням стане не сам іспит, а оце  годинне чекання.

Час тягнувся напрочуд повільно. Перші хвилини після іспиту всі ще жваво обговорювали білети, пригадували поставлені запитання, намагалися визначити, кому пощастило більше, а кому менше. Потім розмови почали стихати. Кожен уже сказав усе, що міг, і тепер залишалося тільки чекати й  сподіватися на удачу. Навіть найбалакучіші замовкали, час від часу поглядаючи на зачинені двері аудиторії, за якими комісія продовжувала приймати наступних абітурієнтів.

— Я зараз, — мовив Ігор, підводячись із лави. — Буфет ще працює. Може, комусь води принести?

— Мені мінералки, — одразу озвалася Оксана.

— І мені, будь ласка, водички, — додала Тоня.

— Добре. Нікуди не тікайте.

Він легко збіг сходами вниз, а дівчата залишилися самі. Біля вікна вже звільнилося місце, і вони перейшли туди. Старі дерев'яні рами були відчинені навстіж. З подвір'я долинав запах розігрітого сонцем листя, свіжої тирси й машинного мастила. Десь унизу працювала вантажна машина. Час від часу водій коротко сигналив, а кілька робітників переносили до сусіднього корпусу довгі ящики, збиті зі світлих дощок.

— Цікаво, що там? — запитала Оксана.

Тоня придивилася.

З одного ящика виглядали ніжки манекенів, з іншого — акуратно складені металеві стійки. Трохи осторонь двоє чоловіків обережно зносили великий рулон білого паперу, притримуючи його з обох боків, щоб не пом'явся. За ними йшла жінка в синьому халаті й щось швидко записувала до товстого зошита.

— Мабуть, обладнання для майстерні.

— Або нова виставка.

— Може бути.

Оксана сперлася ліктями на широке підвіконня.

— Я ніколи не думала, що університет такий... живий.

— У якому розумінні?

— Не знаю... Здавалося, що тут тільки лекції, професори й книжки. А тут усі щось шиють, носять тканини, креслять... Наче маленька фабрика.

Тоня мовчки кивнула.

Її увагу привернув внутрішній дворик. Між корпусами проходила вузька асфальтована доріжка, обсаджена молодими липами. Біля одного з входів стояли дерев'яні лави, а трохи далі виднілися високі вікна навчальних майстерень. Крізь відчинені кватирки було чути рівномірне цокотіння промислових швейних машин. Воно то стихало, то знову набирало сили, коли одночасно починали працювати кілька моторів. Над одним із вікон колихалася легка біла фіранка, а поруч сушилися після прання довгі смуги полотна, закріплені дерев'яними прищіпками.

Незабаром повернувся Ігор. У руках він тримав пляшку газованої і маленьку пляшечку негазованої води, паперові стаканчики, а також пиріжки у прозорому пакеті.

— Ледве доніс. Буфетниця дивилася на мене так, ніби я весь буфет скуповую.

— Дякуємо, — усміхнулася Оксана. – Що я винна?

— Та нема за що. Як вступимо, пляшку пива купиш, - засміявся юнак.

Він розгорнув пакет.

— Пиріжки ще гарячі. З капустою й повидлом. Я навмання взяв.

— Я  з повидлом буду, —  вигукнула Оксана і юнак вручив дівчині пиріжка.

— Нам з тобою з капустою, —  Ігор віддав ще одного Антоніні. — Після іспиту саме час їсти. У мене вдома мати каже: якщо людина має поганий апетит, значить, або перенервувала, або хвора.

— У твоєї мами й моєї одна школа, — засміялася Оксана.

— Можливо.

Пиріжки пахли свіжим тістом і смаженою цибулею. Папір швидко вкрився круглими масними плямами, а гаряча пара ще довго здіймалася над розламаною скоринкою. Поряд хтось відкрив пляшку лимонаду. Корком голосно вистрілило під саму стелю, і кілька хлопців дружно засміялися. Буфет, очевидно, був переповнений, бо люди виходили звідти зі склянками, булочками, компотом, займали всі вільні підвіконня й лави. Університет поступово повертався до свого звичного ритму. Лише абітурієнти, що чекали на рішення комісії, раз по раз поглядали на двері аудиторії.