Розділ 11

В день іспиту Тоня прокинулася ще до того, як задзвонив будильник.

Якусь мить вона лежала із заплющеними очима, прислухаючись до незнайомих звуків. За стіною хтось тихо відкрив кран, дзенькнула кришка каструлі, десь унизу рипнули двері під'їзду. З вулиці долинав приглушений шум автомобілів, який не припинявся навіть у таку ранню годину. Він був рівний, монотонний, зовсім не схожий на сільське ранкове безгоміння, коли кожен новий звук народжується окремо: спершу озветься півень, потім зарипить хвіртка, загавкає собака, а вже за ними прокидається все село.

Лише тепер вона остаточно згадала, де знаходиться.

Київ.

Квартира тітки Ліди.

Сьогодні — вступний іспит. Математика.

Від цієї думки сон миттю розвіявся.

Тоня швидко сіла на дивані й відсунула фіранку. Над містом тільки-но займався світанок. Сонце ще не виглянуло з-за будинків, але небо на сході вже посвітлішало. У дворі двірничка з довгою мітлою неквапливо змітала вчорашнє листя, біля сусіднього під'їзду молодий чоловік заводив автівку, а жінка в спортивному костюмі вигулювала великого чорного пса. Здавалося, місто прокидалося значно раніше, ніж вона звикла. Тут ніхто не чекав, доки сонце підніметься над обрієм. День починався тоді, коли цього вимагала робота.

У двері тихенько постукали.

— Тоню, не спиш? — почувся голос тітки Ліди.

— Уже прокинулася.

— От і добре. Не поспішай. Сніданок майже готовий.

— Зараз вийду.

Тоня швидко застелила диван. Мати завжди казала, що незастелене ліжко — перша ознака безладу в домі, і ця звичка настільки міцно вкорінилася, що вона й не уявляла, як можна залишити кімнату інакше. Потім дістала зі стільця підготовлений ще звечора одяг. Довго не вагалася. Вирішила вдягнути світлу блузку з дрібними синіми квітами й темно-синю спідницю, яку сама пошила спеціально для вступу. Волосся заплела в акуратну косу, закріпила тонкою синьою стрічкою й уважно подивилася на себе в дзеркало.

Із дзеркала дивилася зовсім звичайна дівчина.

Трохи бліда.

Трохи схвильована.

Але в очах уже не було вчорашньої розгубленості.

Як її не тягло продовжити читати роман про Анжеліку, але весь попередній день  присвятила повторенню математики. Формули виписані, теореми доведені, аксіоми завчені.

Антоніна вмилася холодною водою й лише після цього вийшла на кухню.

Тітка Ліда саме знімала зі сковорідки рум'яні сирники. На столі вже чекали чайник, сметана, полуничне варення, свіжа булка й масло. Дядько Микола стояв біля вікна з чашкою кави й поглядав, що відбувається у дворі. Почувши кроки, він обернувся й всміхнувся.

— Доброго ранку, студентко.

— Доброго ранку, дядько.

— Ну що, виспалася?

— Здається, так.

— Це добре. Значить, половина справи вже зроблена. Чи наснилися на новому місці наречені?

• Миколо, годі жартувати.  Які наречені? Дівчина вчитися приїхала.

Тітка поставила перед Тонею тарілку.

— Сідай їсти. На порожній шлунок навіть думати важче.

— Тітко Лідо, я не дуже хочу їсти...

— А от цього я й чекала.

Вона навіть не дала дівчині договорити.

— Усі перед іспитами раптом перестають хотіти їсти. А потім виходять із аудиторії й непритомніють від голоду. Тож без розмов.

Дядько тихо засміявся.

— Не сперечайся. Це марно. Я за тридцять років так і не навчився.

Тоня теж усміхнулася й узяла виделку.

• Добре. Але тільки два сирнички.

Сирники виявилися такими ж смачними, як і вчорашній борщ. Тітка Ліда не сиділа на місці ні хвилини. То підливала чай, то підсовувала ближче варення, то питала, чи не холодний сирник. Вона ніби навмисне говорила про найзвичайнісінькі домашні дрібниці, не дозволяючи розмові повернутися до вступу. І Тоня раптом зрозуміла, що це теж своєрідна турбота. Найкращий спосіб заспокоїти людину — не нагадувати їй щохвилини про те, через що вона хвилюється.

Лише коли зі сніданком було покінчено, дядько Микола поглянув на годинник.

— Ну що ж, час збиратися.

Він підвівся, дістав зі спинки стільця піджак і звернувся до дружини:

— Лідо, я проведу Тоню сьогодні сам.

— А як же робота?

— Домовився ще вчора. Запізнюся на годину — нічого страшного. Так буде спокійніше і мені, і тобі, і Тоні.

Тітка лише схвально кивнула.

— Я так і знала, що ти це скажеш.

Тоня хотіла було заперечити, що сама знайде дорогу, але вчасно прикусила язика. Учора вона вже зрозуміла: ці люди допомагають не тому, що сумніваються в ній. Просто вони щиро переживають, аби все склалося якнайкраще. Батько вчив приймати допомогу, тож Тоня вирішила прийняти.