Розділ 10

У приміщенні було ще людніше. Десь грюкнули двері, хтось голосно запитував номер аудиторії, коридором пройшла жінка з цілою пачкою паперів. На стінах висіли оголошення, інформація про факультети, спеціальності, правила прийому.

Тоня читала все підряд. Її погляд зачепився за знайомі слова, пов'язані з конструюванням одягу. Серце забилося швидше. Ось заради чого вона приїхала.

Перед очима на мить постав кабінет праці у рідній школі. Галина Петрівна біля дошки. Великий аркуш паперу. Викрійка. Крейда. Ножиці.

А тепер вона стояла в університеті, де цього мали навчати по-справжньому. Не на одному уроці праці на тиждень. Не за старими журналами й викрійками. Тут це мало стати професією.

— Наступний! — почулося з-за столу.

Тоня здригнулася.

— Це ти, — тихенько підштовхнула її тітка.

Дівчина підійшла.

Жінка за столом узяла документи, звірила прізвище в паспорті, переглянула атестат.

— З відзнакою?

— Так.

— Добре.

Тоня чекала бодай якоїсь реакції, але жінка лише зробила помітку й продовжила переглядати папери. Вочевидь, золотими медалістами тут здивувати було важче, ніж у її селі.

— Фотографії є?

Тоня простягнула.

— Медична довідка.

Подала й її.

— Заяву заповніть ось за зразком.

Перед нею поклали бланк. І саме тоді Тоня захвилювалася більше, ніж за весь ранок. Здавалося б — звичайна заява. Прізвище. Ім'я. По батькові. Адреса. Дані паспорта. А рука раптом стала якоюсь чужою.

«Дорошенко Антоніна Миколаївна». Вона виводила літери повільно, боячись помилитися навіть у власному імені.

Тітка Ліда стояла трохи осторонь і не втручалася. Тільки коли Тоня закінчила, ледь помітно підморгнула.

Працівниця приймальної комісії ще раз усе перевірила й назвала дату, коли треба прийти на вступне випробування. Першим іспитом буде математика. Тоня одразу дістала маленький блокнот і записала. Післязавтра. Так мало часу на підготовку. Потім через день фізика і останній – творчий малюнок.

— Не запізнюйтеся, — попередила жінка.

— Добре.

— Наступний!

І все.

Тоня відійшла від столу трохи розгублена.

— І це все? — прошепотіла вона.

— А ти думала, тобі оркестр заграє? — засміялася тітка Ліда.

— Не знаю. Якось швидко.

— Найцікавіше ще попереду. Іспити.

— Не нагадуйте.

Вони ще раз підійшли до стенда. Тоня уважно переписала розклад, перевірила дату й час. Потім знайшла потрібний корпус, щоб у день іспиту не бігати територією.

Тепер університет уже не здавався таким страшним.

Вона тут була. Дорогу знає. Її документи прийняли. Її прізвище тепер десь лежало серед сотень інших заяв. І від цього ставало водночас лячно й радісно.

На вулицю Тоня вийшла вже зовсім в іншому настрої.

— А тепер, — урочисто оголосила тітка Ліда, коли вони відійшли від університету, — культурна програма.

— Яка ще культурна програма? А вам не треба на роботу? – Антоніні стало ніяково, що їй приділяють так багато часу.

• Ні. У мене ще два тижні відпустка.  Давно Києвом не гуляла. Давай в зоопарк?

Тоня здивовано глянула на неї.

— Сьогодні?

— А чого відкладати? Ти ж у Київському зоопарку не була?

— Ніколи. Ні в якому зоопарку не була, - зізналася Тоня.

— От і я сто років не була.

— Сто?

— Ну, може, трохи менше. Років десять точно. Діти виросли — і все. Самій начебто незручно йти. А тепер маю офіційне виправдання. Племінницю вигулюю.

— Тітко!

— А що? Ти ж мене теж вигулюєш. Взаємовигідна співпраця.

І після ранкової серйозності ця несподівана пропозиція здалася Тоні найкращою у світі.

Біля входу до зоопарку Тоня знову відчула себе дитиною.

Щойно вони зайшли всередину, як університет, документи, іспити й математика відступили кудись далеко. Навколо було зелено й гамірно. Доріжками прогулювалися сім'ї з дітьми, малеча тягнула батьків за руки, десь верещала від захвату дитина, хтось фотографувався.

Тоня побачила рожевих птахів, що стояли на високих ніжках у озері й, як зачарована, пішла до  місточка.

Від озера вони пішли не одразу.

Тоня ніяк не могла відірватися від фламінго. Досі вона бачила цих дивовижних птахів лише на фотографіях, а тепер вони були зовсім поруч — рожеві, довгоногі, якісь неправдоподібно витончені. Один стояв у воді на одній нозі, сховавши голову під крило, й Тоня хвилини дві чекала, коли ж він нарешті поставить другу.