Розділ 8

Тоня щільніше причинила двері своєї кімнати й на кілька хвилин просто присіла на край дивана. У квартирі стало тихо. Тоня поволі підвелася й підійшла до книжкової шафи. Вона займала майже всю стіну й одразу привернула її увагу. Книжок було так багато, що полиці ледве витримували їхню вагу. Класика, пригодницькі романи, довідники, історичні праці, товсті томи енциклопедій, акуратно підшиті журнали. На кількох полицях рівними рядами стояли книги, зібрані за серіями, і видно було, що господар не просто купував їх для краси, а справді читав. Деякі томи мали потерті корінці, між сторінками інших стирчали закладки.

Дівчина обережно провела пальцями по палітурках, читаючи знайомі прізвища. Віктор Гюго, Шарлотта Бронте, Джек Лондон… Багато з цих авторів вона вже знала, деяких лише мріяла прочитати. У сільській бібліотеці далеко не все можна було знайти, а купувати книжки часто не випадало змоги. Тому кожна нова книга, привезена переважно батьком, ставала справжньою подією. Тут же перед нею відкривався цілий світ, до якого можна було простягнути руку.

— Подобається?

Тоня аж здригнулася.

У дверях стояла тітка Ліда, витираючи руки рушником.

— Пробач, певно, злякала?

— Трохи...

— Пробач. Бачу, книжки вже знайшла.

— Їх тут... дуже багато.

— Це Миколина слабкість. Якщо він заходить до книжкового магазину, то вийти без покупки майже не може. Я вже давно перестала сперечатися. Кажу тільки, щоб полиці міцніше прибивав.

Вона підійшла до шафи й легко провела долонею по верхньому ряду книжок.

— Частину ще до нашого весілля купив. Потім потроху збирали разом. Я іноді жартую, що ми швидше бібліотеку будували, ніж квартиру облаштовували.

Тоня усміхнулася.

— У нас удома теж книжок багато.

— Знаю. Твій батько завжди любив читати. Ще хлопцем міг усю ніч просидіти з романом, а вранці піти на роботу так, ніби нічого й не сталося. Щасливий, немов мільйон виграв.

Тітка витягла з полиці товстий том — «Граф Монте Крісто» Дюма.

— Якщо буде вільний час — бери, читай. Тут жодних заборон немає. Тільки потім на місце постав.

— Обов'язково.

— Ну от і добре. А зараз усе-таки приляж хоч на годинку. Очі ж самі заплющуються.

Тоня не стала сперечатися. Коли тітка вийшла, вона розсунула фіранки. Сонце вже схилилося трохи нижче, і його проміння лягало на підлогу широкими золотавими смугами. У дворі все ще гралися діти. Хлопчаки будували якісь укріплення в пісочниці, дівчатка стрибали через скакалку, а біля під'їзду двоє чоловіків захоплено сперечалися про футбол. Це було звичайне подвір'я, звичайне життя, але саме воно чомусь остаточно переконало Тоню, що Київ — це не тільки величезний вокзал і нескінченний натовп. Тут теж жили люди, поверталися ввечері з роботи, сварили дітей за подерті коліна, поливали квіти під вікнами й раділи сонячному дню.

Дівчина прилягла поверх покривала. Думала, що лише трохи відпочине, але втома взяла своє. Перед очима ще якийсь час пропливали знайомі картини: ранковий перон, батькова постать біля вагона, материні очі, широкий вокзал, довгий ескалатор метро... Усе це змішалося в один безперервний потік, і Тоня сама не помітила, як заснула.

Прокинулася вона від тихого дзвінка у двері.

Спершу навіть не зрозуміла, де знаходиться. Кілька секунд лежала нерухомо, вдивляючись у незнайому стелю, а тоді поступово згадала і поїзд, і Київ, і квартиру тітки Ліди. За стіною почувся чоловічий голос, низький і трохи втомлений після робочого дня.

— Лідо, я вдома.

— Заходь, Миколо. А ми вже тебе зачекалися.

У передпокої почулися кроки, дзенькіт ключів і приглушена розмова. Тоня швидко підвелася, поправила волосся й вийшла з кімнати.

Біля вішалки саме знімав піджак високий кремезний чоловік років п'ятдесяти. Волосся на скронях уже помітно посивіло, але постава залишалася рівною, а рухи — спокійними й упевненими. Він обернувся на звук кроків, уважно подивився на дівчину й широко всміхнувся.

— То це і є наша студентка?

— Ще ні, — випередила відповідь тітка Ліда. — Спершу вступити треба. Абітурієнтка.

— Вступить.

Він сказав це так упевнено, ніби питання вже було вирішене.

— Добрий вечір, — привіталася Тоня.

— Добрий, добрий. Я — дядько Микола. Хоч і далекий родич, але в цьому домі можеш називати мене просто дядьком. Так легше.

Він міцно потиснув їй руку, уважно придивився до обличчя й усміхнувся ще ширше.

— А знаєш... Якби зустрів тебе на вулиці, однаково впізнав би. Катерина в молодості була точно така сама. Ліда, ти тільки подивися — навіть усмішка її.

— Та я вже давно це помітила, — відповіла дружина. — Іди краще руки мий. Вечеря вже майже готова.

— Оце інша справа.

Він підморгнув Тоні.

— Ходімо знайомитися за столом. У нашій родині всі найважливіші розмови завжди починаються після доброї вечері.