Розділ 7

Тітка Ліда налила борщу в глибокі тарілки й поставила одну перед Тонею. Гаряча пара одразу піднялася вгору, несучи із собою запах буряка, свіжої капусти, кропу й часнику. Борщ був густий, наваристий, саме такий, який варять не нашвидкуруч після роботи, а для рідних людей, коли хочеться, щоб за столом посиділи довше. Господиня поклала в окрему мисочку домашню сметану, нарізала ще теплого хліба й лише тоді сама сіла навпроти, уважно спостерігаючи, чи смакує гості обід.

— Їж, не соромся, — мовила вона, коли Тоня нерішуче взяла ложку. — Після дороги гаряча страва найкраще сили повертає. Я ж пам'ятаю себе, коли студенткою була. Здавалося, що поки додому доберешся, то й камінь би з'їла.

Тоня скуштувала борщ і мимоволі всміхнулася.

— Дуже смачно.

— Це добре. Бо якби сказала, що несмачний, довелося б завтра варити новий.

— Та ні, справді смачний. Майже як у мами.

— От і добре. Значить, ще не зовсім розучилася.

Вони засміялися, і напруження, яке ще залишалося після дороги, остаточно розтануло. Розмова сама собою перейшла на звичайні домашні теми. Тітка Ліда розпитувала про село, про сусідів, про врожай, про Катерину й Миколу, ніби вчора тільки з ними розлучилася. Виявилося, що вона пам'ятала майже кожного, хоча минуло вже чимало років відтоді, як востаннє бувала в рідних краях.

— А Марфа ще тримає пасіку? — поцікавилася вона.

— Тримає. Правда, каже, що меду цього року менше.

— А Семен?

— Уже не працює. Сини все на себе перебрали.

— От бачиш... Здається, тільки вчора всі молодими були.

Тітка ненадовго замовкла. На її обличчі промайнула задумлива усмішка, яка з'являється тоді, коли людина мимоволі повертається пам'яттю в молодість.

— Ми ж із твоєю мамою майже нерозлучні були, — тихо сказала вона. — Літо минало — нас удома не знайдеш. То на річці цілими днями сидимо, то по ягоди до лісу підемо, то в клубі репетиції якісь. Тоді здавалося, що так буде завжди. А життя... Воно якось непомітно розводить людей у різні боки. Один сюди поїхав, другий туди. Робота, сім'я, діти... І тільки потім починаєш розуміти, як швидко все проминуло.

Тоня мовчки слухала. Вона ніколи не замислювалася над тим, що її мати теж колись була молодою дівчиною, бігала на танці, сміялася з подругами, будувала якісь плани. Для неї Катерина завжди була просто мамою, яка вміє все на світі: і хліб спекти, і город упорати, і сорочку полагодити. Лише зараз вона вперше побачила її ніби з іншого боку — такою, якою її пам'ятали ровесники.

— Ти на неї дуже схожа, — продовжувала тітка Ліда. — Не тільки обличчям. Очима. Вона теж, коли чогось хотіла, дивилася саме так. Спокійно, але вперто. Переконати її було майже неможливо.

— Це мені вже тато казав.

— І правильно казав.

Тітка підлила Тоні ще трохи борщу й, не чекаючи заперечень, поклала на тарілку другу пампушку.

— Їж. Худенька ти якась.

— Мама каже навпаки.

— Бо вона мати. Матері завжди здається, що дитина або голодна, або легко вдягнена.

Тоня засміялася так щиро, що навіть сльози виступили на очах.

— Це правда.

— Ще й яка.

Вони вже закінчували обід, коли тітка Ліда поставила на стіл чайник і дві великі чашки. До чаю дістала вазочку з вишневим варенням, домашнє печиво й невелику коробку цукерок.

— А тепер поговорімо про справи, — сказала вона, наливаючи чай. — Відпочити ти ще встигнеш. Спершу треба, щоб ми нічого не проґавили.

Вона встала, пішла до кімнати й повернулася з невеликим записником, сторінки якого були густо списані акуратним почерком.

— Ми з твоїм батьком уже все обговорили телефоном. Але я ще раз хочу пройтися по порядку, щоб завтра не бігати й не нервувати. Ось тут записано, коли починається робота приймальної комісії, які документи треба подати, у який корпус заходити й де краще виходити з метро.

Я сьогодні ввечері покажу тобі все на карті, а завтра, якщо захочеш, сама проведу до самого університету.

— Та незручно...

Тітка Ліда навіть рукою махнула.

— Припини. Зручно чи незручно — це коли чужих людей просиш. А ми ж рідня. До того ж мені самій спокійніше буде. Перший день у великому місті завжди найважчий. Потім сама дивуватимешся, чого боялася.

Тоня обережно взяла до рук записник. На кожній сторінці були помітки, адреси, телефони, навіть номери автобусів і тролейбусів. Було видно, що тітка Ліда готувалася до її приїзду не менше, ніж батьки вдома.

• На модельєра — сама схотіла чи хто порадив? — спитала тітка.
• Та якось наша вчителька праці Галина Петрівна побачила, яку суконьку  я пошила на уроці, то й прохопилася, що гарний з мене вийде модельєр. А ще сказала, що конкурс невеликий. Є шанс вступити.

Шити Тоня любила давно. Їй подобалося все: шелест тканини, гострий запах нової матерії, кольорові котушки ниток, легенький хрускіт ножиць, коли вони впевнено розрізали складене вдвічі полотно. Навіть стрекотіння старої швейної машинки Зінгер, що перейшла в спадок від бабусі здавалося їй особливою музикою. Коли виповнилося тринадцять років, тато привіз із райцентру нову електричну машинку – подарунок на день народження.