Розділ 6

Перед дівчиною лежав широкий проспект, обсаджений високими каштанами. Обабіч здіймалися багатоповерхові будинки зі світлого каменю, вітрини магазинів виблискували великими шибками, а тротуарами безупинно рухалися сотні людей. По широкій вулиці одна за одною котилися легкові автомобілі, автобуси, тролейбуси, і все це зливалося в безперервний міський гомін, до якого треба було ще звикнути.

Вона не відразу помітила жінку, що уважно вдивлялася в людей біля виходу з метро. Невисока, повнувата, у світлому літньому костюмі, вона тримала в руках невеличку дамську сумочку й раз у раз підводилася навшпиньки, ніби боялася пропустити когось у натовпі. Побачивши Тоню, жінка раптом усміхнулася, швидко рушила назустріч і ще здалеку привітно помахала рукою.

— Тоню! Тоню, дитино!

Дівчина одразу впізнала її. Вони бачилися лише кілька разів, коли тітка Ліда приїжджала в село, але помилитися було неможливо.

— Добрий день!

— Господи, яка ж ти вже доросла! — жінка міцно обійняла її, потім трохи відступила й уважно оглянула з голови до ніг. — А я все дивилася й думала: невже не впізнаю? Даремно хвилювалася. Вилита мати в молодості.

Тоня відчула, як напруга, що не полишала її від самого ранку, нарешті відступає. У чужому місті раптом знайшлася людина, яка знала її на ім'я, усміхалася щиро й дивилася так, ніби чекала не далеку родичку, а когось із найближчих. І Київ уже не здавався таким холодним і величезним, як ще кілька хвилин тому.

Тітка Ліда ще раз уважно оглянула племінницю, ніби намагалася відшукати в її обличчі знайомі риси. Потім легко похитала головою й усміхнулася.

— Ех, час біжить... Пам'ятаю тебе зовсім малою. Бігала по подвір'ю в самій сорочечці й усе просила показати, як у фотоапараті пташка вилітає. А тепер дивись... Уже студенткою стала.

— Ще не стала, — засміялася Тоня. — Спочатку вступити треба.

— І вступиш. Я навіть не сумніваюся. Якби твій батько хоч раз у житті за щось узявся абияк, тоді ще можна було б переживати. А він же тебе готував так, ніби сам ті іспити складати збирався.

Вона взяла одну ручку валізи, але Тоня швидко перехопила її.

— Не треба, тітко Лідо. Я сама.

— Еге ж, сама... А потім руки повідриваєш. Не сперечайся зі старшими.

Сказано це було без найменшої суворості. Навпаки, у голосі звучала добродушна усмішка, і Тоня відразу впізнала ту манеру, яка була властива багатьом жінкам їхнього роду. Спершу вони начебто сварилися, а вже за хвилину самі сміялися зі своїх слів.

Удвох вони поволі рушили широким тротуаром. Навколо безупинно рухалися люди, гуркотіли тролейбуси, а над перехрестям раз по раз лунав пронизливий свисток регулювальника. Для киян усе це було звичним, майже непомітним, але Тоня не знала, на що дивитися спершу. Її погляд ковзав від високих будинків до широких вітрин магазинів, від густих каштанів до нескінченних рядів автомобілів, які безперервним потоком пливли вулицею. Місто жило зовсім іншим ритмом. Воно ніби не мало ранку чи вечора, не вміло перепочивати й не збиралося нікого чекати.

— Гарно? — запитала тітка Ліда, помітивши, як уважно дівчина роздивляється довкола.

— Дуже... Тільки велике все якесь. І доволі гамірно.

— До цього швидко звикнеш. Я теж колись, як приїхала після технікуму, боялася сама дорогу перейти. Стояла перед світлофором і чекала, поки хтось інший піде. А тепер сміюся сама з себе.

Вони зупинилися біля переходу. Загорілося зелене світло, і величезний натовп майже одночасно рушив уперед. Тоня інстинктивно притиснула валізу ближче до себе.

— Не бійся, — лагідно сказала тітка. — Тут головне — йти разом з усіма й не поспішати. Ніхто тебе не зіб'є.

Перейшовши проспект, вони підійшли до тролейбусної зупинки. Під навісом уже чекало з десяток людей. Хтось читав газету, хтось переглядав записи в блокноті, дві літні жінки жваво сперечалися про ціни на ринку, а молодий чоловік із портфелем нервово поглядав на годинник.

— Нам недалеко, — пояснила тітка Ліда. — Можна й пішки, але після дороги навіщо тебе мучити. Зараз доїдемо, вдома пообідаємо, відпочинеш трохи, а ввечері спокійно поговоримо про завтрашній день.

— А я не дуже вас обтяжу? — несміливо запитала Тоня.

Тітка навіть спинилася.

— Що ти таке кажеш? Я ще вчора ледь не посварилася з твоїм батьком.

— Через мене?

— Авжеж. Він усе повторював, що не хоче нас турбувати, що ти й у гуртожитку могла б кілька днів пожити. Довелося мало не накричати на нього. Яка ж ти чужа? Твоя покійна бабуся й моя мати були рідними сестрами. Ми в дитинстві всі канікули з твоєю мамою проводили. Та й батька твого я пам'ятаю ще хлопчаком. Худющий був, мов лозина, але впертий — страх. Якщо вже щось собі надумав, переконати було неможливо.

Тоня засміялася.

— Він і зараз такий.

— Та бачу. Учора телефонував тричі. Спочатку питав, чи я час не переплутала. Потім нагадував, щоб неодмінно зустріла тебе біля метро, бо ти Києва не знаєш. А ввечері ще раз телефонував, перепрошував, що так часто турбує.

— Це на нього схоже.