Розділ 5

Поїзд набирав хід поволі. Спершу колеса відміряли рейкові стики неквапливим, майже лінивим перестуком, потім цей звук став рівнішим, упевненішим, і за вікном один за одним попливли знайомі будинки, сади, польові дороги. Тоня ще стояла біля вікна, доки станція остаточно не сховалася за смугою дерев. Лише тоді вона тихо зітхнула, ніби разом із останнім поглядом на рідне село залишила на пероні й частину власного серця. Попереду було життя, про яке вона стільки мріяла, але позаду залишалося все, що досі було для неї цілим світом.

— Сідай, дитино, — лагідно озвалася літня жінка, що їхала в купе. — До Києва ще довго стояти.

Тоня ніби прокинулася від своїх думок, усміхнулася й сіла біля вікна. За кілька хвилин провідниця зачинила двері купе, і вагон відразу став тихішим. Лишилися тільки рівномірне погойдування, приглушений перестук коліс та одноманітне дзижчання вентилятора під стелею. Саме таким вона й уявляла собі справжній далекий поїзд — трохи тісним, трохи задушливим, але затишним по-своєму, ніби кожен пасажир на кілька годин ставав мешканцем маленького рухомого будинку.

Літня жінка неквапливо складала свої речі. На верхню полицю поклала потерту дорожню сумку, на столик поставила пластикову пляшку з узваром і невеликий кошик, накритий вишитим рушничком. Робила вона це неспішно, звично, видно було, що подорожує не вперше. Нарешті сіла навпроти, уважно подивилася на Тоню й усміхнулася тією доброю усмішкою, яка буває лише в людей, що прожили довге життя й уже не квапляться складати про інших поспішні висновки.

— До Києва?

— Так.

— Учитися?

— Хочу вступити.

— Оце діло, — схвально кивнула жінка. — Молодість для того й дана, щоб учитися та світ дивитися.

Вона помовчала, ніби пригадуючи щось своє, а тоді знову заговорила:

— У мене внучка теж колись так їхала. Плакала всю дорогу, бо вперше від дому відривалася. А тепер сміється. Каже, якби тоді не наважилася, усе життя шкодувала б.

Тоня слухала уважно. Їй було приємно вже від того, що поруч сидить людина, яка говорить просто й доброзичливо, без зайвих розпитувань і повчань. Від незнайомої жінки віяло чимось домашнім, майже материнським, і від цього тривога, що не полишала її від самого ранку, потроху відступала.

— А батьки хвилюються? — запитала попутниця.

— Дуже.

— Воно й не дивно. Для матері дитина й у сорок років дитина.

Тоня всміхнулася.

— Моя мама теж так каже.

— Бо правду каже. От у мене син уже дідусь, а як застудиться, то мені все здається, що він той самий хлопчисько, який босоніж бігав по калюжах.

Обидві тихо засміялися.

За вікном одна за одною пропливали невеличкі станції. Поїзд майже не сповільнювався біля них. На перонах стояли кілька людей із сумками, чергові по станції у яскравих жилетах, біля службових будівель виднілися клумби з чорнобривцями та жоржинами. Потім знову починалися поля. Десь уже достигала пшениця, десь зеленіла кукурудза, а між ними вузенькими стрічками тягнулися польові дороги, якими повільно котилися трактори й вантажівки.

Тоня не могла відірватися від вікна. Вона дивилася на знайомий український краєвид і раптом подумала, що ще ніколи не бачила його таким красивим. Може, тому, що досі завжди поспішала. То до школи, то на город, то до магазину чи на ферму. А зараз нікуди поспішати не треба було. Поїзд сам віз її вперед, залишаючи позаду ліси, села й невеличкі річки, що срібними стрічками перетинали поля.

Час минав непомітно.

Невдовзі двері купе відчинилися, і до них зазирнула провідниця.

— Чай, кава? Може, постіль одразу роздати?

Літня жінка попросила склянку ч аю, а Тоня чемно подякувала й відмовилася. Їсти поки що не хотілося. Перед очима ще стояли батьки, які залишилися на пероні, і від цієї згадки знову трохи стислося серце. Вона мимоволі торкнулася сумочки, де лежав акуратно складений аркуш із київською адресою та телефоном родички. Батько тричі нагадував, щоб не загубила його, хоча вона вже давно знала ті цифри напам'ять.

Поїзд м'яко погойдувався на рейках, ніби заколисував своїх пасажирів. У вагоні стало тихо.  Бабуся-попутниця задрімала. Звичайна дорога жила своїм звичним життям, і лише для Тоні кожен кілометр наближав не просто до великого міста, а до невідомого майбутнього, у якому вона мала знайти своє місце.

За вікном поволі змінювався краєвид. Спочатку обабіч колії тягнулися знайомі поля, розмежовані вузькими лісосмугами, потім дедалі частіше почали траплятися невеликі станції, склади, зернотоки, силосні башти. Біля переїздів терпляче чекали автомобілі, а дітлахи, почувши гудок локомотива, вибігали до насипу й захоплено махали руками пасажирському поїзду. Тоня усміхалася їм у відповідь, хоча чудово знала, що крізь відблиски на вікні її ніхто не бачить. Просто й сама колись так само стояла біля колії, коли здавалося, що кожен потяг неодмінно везе когось у дивовижний світ.

Попутниця, видно, була жінкою товариською. Вона не нав'язувалася до розмови, але й мовчати годинами теж не любила. Поки поїзд рівномірно відміряв кілометр за кілометром, вона дістала з кошика яблуко, витерла його рушничком і простягнула Тоні.

— Бери, доню.