Висота. Мій найбільший страх та найбільший друг.
Я дивлюся вниз, спостерігаючи, як хвилі б’ються одна об одну, підточуючи каміння башти.
Глибина безкінечного океану незвідана.
Я сиджу на самому краю башти, спустивши ноги в порожнечу.
Поруч левітує магічний транслятор.
Сьогодні священний день. Друга принцеса королівства Анрас — Ніневія — виходить заміж за принца сусіднього королівства Ільмар — Картаса, назавжди поєднуючи два союзи дружніми стосунками. Камера наближається до обличчя нареченої, осяяного сором’язливою усмішкою. Напівпрозора фата прикриває лише яскраво-зелені очі королівської особи, проте це не псує краси. Наречену тримає за руку батько, в очах якого стоять сльози.
— Це сльози нашого короля! Наскільки ж він любить принцесу Ніневію, — звучить голос із транслятора.
— А мене? — виривається з грудей важкий подих, а очі знову опускаються вниз. — Хтось із них хоч колись любив мене?
— Це ж неймовірно. Ця пара створена небесами! Подивіться на них!
Я різко вдивляюся в трансляцію. Принц міцно стискає руку нареченої, ніби боїться, що вона кудись утече. Його очі сповнені любові та ніжності. Юнак злегка нахиляється й цілує руку дівчини. Маленький жест, але та завмирає в удаваному здивуванні. Такі милі та невинні молодята. Я наближаю транслятор до себе, щоб закарбувати в пам’яті кожну секунду побаченого. Колишній наречений, для якого наші стосунки були лише грою. Та рідна сестра, заради якої мала існувати і я. Король із королевою — батьки, для яких мене не існувало ніколи.
У віддзеркаленні транслятора бачу себе — змучену молоду дівчину.
Усе своє життя я була тінню сестри, іграшкою для забави. І зараз клеймо ганьби лягло на мої плечі: ненадійна, зла й підступна принцеса, що заради власного добробуту обікрала казну королівства й накликала лихо.
— Це була не я! Я нічого не робила! — сльози падають на руки, ніби каміння. Гарячі, огидні та слабкі. Я намагалася стати корисною. Хотіла, щоб хоча б раз мене пожаліли, дали маленьку краплину уваги. Я розсміялася так голосно, як тільки могла. Горло пекло від сліз, кашель душив. Я була занадто хорошою сестрою. — Проте вони помилилися… — усміхаюся, бовтаючи ногами в повітрі. Я розсіюю трансляцію, змушуючи екран буквально вибухнути іскрами. Торкаюся на шиї кулона, який носила з самого малечку, та смикаю його вниз.
Тонка заговорена нитка не піддається, обпікаючи мене. Проте я намертво вчіплююсь в камінь.
Біль, ніби від тисячі стріл, пронизує тіло, на секунду змушуючи зупинитися. Кров просочується, прикрашаючи брудну сукню.
Я тягну ще дужче, розрізаючи шкіру, ніби тонкий папір. Кожна клітинка тіла опирається тортурам. Рани починають пекти, мов присипані перцем.
Крик застрягає в горлі, але я не здаюся. Розум поки що перемагає.
І врешті-решт жодна магія не може встояти проти мене. Кулон зривається, обпікаючи шкіру.
Я з цікавістю оглядаю його з усіх боків.
Батьки надягнули цю прикрасу, щоб передавати мої сили сестрі. І якби не служниці, які обговорювали це за дверима, я б ніколи не дізналася.
Мої єдині друзі — книги, у яких я буквально могла потонути. Я ховала кожну здобуту інформацію в різні частини кімнати. Всіх забрали б, якби знайшли.
На кожному святі однолітки знущалися з мене, а кожна спроба дати відсіч завершувалася покаранням.
І навіть після розкриття правди про нареченого, гарячих сліз та вмовлянь сестри мене просто замкнули в кімнаті без їжі та води. У комірчині без світла.
Та лише сьогодні я зрозуміла, що єдина людина, яка мене там тримала, була я сама.
Двері тієї кімнати були замкнені лише на початку. І сьогодні, легко штовхнувши їх, я вийшла назовні — занадто яскраве сяйво вечірніх ліхтарів осліпило мене. Я зачинила за собою двері й тихо прошмигнула за межі палацу, де ніколи раніше не бувала. Бачила ці місця лише на картинах та в книжкових описах. Але в реальності вони виявилися ще гарнішими.
Старша принцеса королівства, яку ніхто, крім вельмож, не бачив у вічі, стала звичайною людиною.
Від голоду водило в боки, але я мусила дістатися до цієї башти. Майже всю ніч блукала вулицями, поки не дійшла до маленького лісу, за яким одразу височіла кам’яна брила.
Саме з неї почалася історія королівства Анрас.
Я відкладаю прикрасу вбік, відчуваючи потік магії всередині. Усе, що я була винна за своє життя, віддала вже кілька разів.
Знімаю із себе верхню накидку, що перетворилася на шматок непотрібного ганчір’я, та усміхаюся сама собі. Кулон чіпляю до тканини, прибиваючи його краплею магії.
Королівство Анрас славиться магами, здатними контролювати енергію. Серед королівського роду народжувалися найталановитіші. Крім контролю, кожному дається ще якийсь особливий хист. Бабуся могла зупиняти час. Мама здатна зачарувати людину голосом. Сестра… у неї його немає, проте люди подейкують, що вона вміє керувати вітром. Ми не настільки близькі, щоб я бачила це на власні очі. Я ж… лише по секрету. Можу зцілювати. Маленьку пташечку чи песика на подвір’ї. Я багато читала, але практикувати було страшно. Якби батьки побачили — забрали б і це.
Я кидаю накидку в море. Хай вітри віднесуть її до батьків.
А потім, смакуючи мить, відштовхуюся від стіни й розправляю руки, як пташка, що полишила клітку.
Крила зламані, птаха не полетить.
— Та-а-а-ак! — кричу, звільняючи себе. Мої очі до останнього не відводять погляду від світанку. Сонцю байдуже до нас. Проте цей… останній світанок особливо прекрасний.
Вітер підіймає залишки спідниці догори, напинаючи з неї купол.
Кілька останніх секунд, які принесли мені більше щастя, ніж ціле життя.
Удар об воду пекельно болючий, але такий жаданий. Я заплющую очі. І хоча тіло намагається боротися зі стихією, я знаю напевне: плавати я не вмію, тож це лише марні спроби продовжити наше існування. Але розум обрав дещо інше — вічність забуття.