Розділ 3

Край

Уночі підморозило, а до полудня берег поплив.

Сніг біля Рудави осів, потемнів і провалювався під ногою там, де ще вчора тримав. З пагорба сходила тала вода: збиралася в коліях, текла поміж корінням, зносила в річку торішнє листя й дрібне гілля. Рудава піднялася. Не набагато, але досить, щоб Свирид побачив різницю ще з порога.

Колесо стояло мокре й темне, на нижніх лопатях висіли краплі. Жолоб був чистий: Свирид прочистив його ще вдосвіта. Воду він не відкривав. Спершу став біля верхнього краю жолоба, потім обійшов колесо й спустився туди, де вода після лопатей мала повертатися в русло.

До зими він бачив усе це як одну річ. Тепер розкладав на частини: тут бере, тут пускає, тут повертає.

Він устромив у мокрий берег короткий кілок. Відійшов уздовж русла на кілька кроків і поставив другий, нижче. Постояв між ними. Замало. Перший витяг і переставив вище.

— Край, — сказав він.

Рудава текла.

Свирид повернувся до затвора й підняв дошку на два пальці. Колесо рушило повільно, як і досі. Він стежив не за колесом, а за водою нижче: вона поверталася в русло трохи нижче другого кілка. Закрив, переставив нижній, відкрив знову. Тепер він знав, де вона йде назад.

Це було простіше. Складніше було зі «скільки».

Він підняв затвор на два пальці ще раз, і колесо побігло швидше, ніж восени. Опустив. Значить, пальці не міра: влітку той самий отвір давав одне, тепер інше, після зливи дасть третє. Йому була потрібна не висота затвора, а межа, яку обидві сторони побачать однаково, навіть коли сама вода зміниться.

Він поставив дві тонкі жердини по краях того місця, де течія входила в жолоб, і відступив на кілька кроків.

Не число. Місце.

Але й це була лише його відповідь. Завтра вода могла піднятися, і жердини показували б уже не те саме. Отже й це доведеться казати.

Тала вода текла з берега просто під ноги. Один із кілків хитався в розмоклій землі; Свирид підбив його глибше.

— Де беру, — сказав він і торкнувся верхнього. — Де повертаю.

Торкнувся нижнього. Подивився на затвор.

— Скільки.

Річка не відповіла. Та він і не питав її. Це була розмова, до якої бракувало другої сторони.

Під навісом на лаві лежали дві плашки: стара, з двома простими зарубками, і новіша, поділена на три поля, з млиновим знаком на краю й порожнім місцем для чужого. Свирид узяв ніж. Потримав. Не різав: поки не було другої сторони, не було й домовленості.

Він поклав поруч третю плашку, чисту, а біля неї ніж, як ставлять другу миску для гостя, що ще не прийшов.

Умова

За три дні весна відвоювала ще трохи берега.

Сніг лишився тільки в тіні під кущами й на північному схилі. Там, де вчора ще лежала сіра кірка, тепер чорніла мокра земля; на вербах набубнявіли бруньки, а з вільхового коріння безупинно капало. Рудава стала повнішою й швидшою. Льоду біля млина вже не було: тільки холодна вода, що щільніше тиснула на берег і швидше несла все, що потрапляло в русло.

Свирид прийшов до жолоба до сходу сонця. Два кілки, які він лишив, стояли, один нахилився. Він випростав його й одразу витяг обидва. Кілок був добрий для думки. Для угоди ні: вода могла забрати його за одну ніч.

Він спустився нижче. Біля входу в жолоб із берега виступав корінь старої вільхи: вода облизувала його знизу, але не закривала. Нижче колеса лежав плаский темний камінь, наполовину втоплений у дно. Свирид пам'ятав його ще до колеса: навесні вода могла ховати верхівку, влітку відкривала майже весь. Він став між коренем і каменем. Це вже було краще: не тому, що вони не змінюються, а тому, що зміну буде видно.

Поклав біля затвора чисту плашку й ніж і підняв дошку зовсім трохи. Колесо рушило. На малому потоці Водяник і раніше не заважав. Свирид відкрив ширше. Вода побігла сильніше, перед лопатями струмінь здригнувся й пішов убік.

— Я прийшов говорити, — сказав Свирид.

Вода не відповіла.

— Не питати.

Відображення в жолобі потемніло. Свирид дочекався. Цього разу Водяник не піднімався з води цілим: спершу з'явилися руки на краю жолоба, потім мокре темне волосся й бліде обличчя.

— Говори.

Свирид кивнув на вільховий корінь.

— Тут беру частину ходу.

Водяник подивився не на корінь, а на воду під ним.

— Далі.

Свирид показав униз.

— Тут повертаю. Нижче колеса. У те саме русло.

— Повертаєш воду.

— І хід. Основне русло не перекриваю.

— Що основне?

Свирид насупився.

— Те, що йде повз жолоб.

— Сьогодні.

Свирид глянув на Рудаву.

— Добре. Якщо русло зміниться, зупиняю колесо, доки не домовимося знову.

— Далі.

Свирид кивнув на плаский камінь нижче.

— Поки вода йде через нього й далі, жолоб може брати своє.

— Своє?

Свирид видихнув.

— Не своє. Те, про що домовимося. Якщо вода впаде так, що біля каменя основний хід стане мілким і слабким, я закриваю затвор.

— Слабкий — це скільки?

— От цього я й не можу назвати числом.

— Тоді не називай числом.

Водяник торкнувся каменя пальцями крізь воду.

— Коли верх каменя сухий — не береш.

Свирид глянув униз. Умова була проста й не залежала від пальців на затворі.

— Добре.

— Не все.

— Знаю.

Водяник перевів погляд на колесо.

— Дерево тримає.

— Колесо?

— Жолоб.

— Так?

— Те, що вода принесла, лишається біля твого дерева.

Свирид згадав листя, гілки, мул, що набивалися в жолоб.

— Чищу.

— Куди?

— Не назад у жолоб.

— Куди?

— На берег. Вище води. — І додав: — Якщо моє дерево зірве й понесе вниз, я витягну, якщо зможу дістати.

— Якщо не зможеш?

— Скажу.

— Кому?

Свирид майже посміхнувся.