Розділ 2

Колесо

Свирид підняв затвор на долоню. Вода рвонула в жолоб.

Рудий відсахнувся першим.

— О!

Струмінь ударив у нижні лопаті. Колесо здригнулося, повернулося на півоберта й стало. Вода продовжувала бити в дерево.

— Закрий, — сказав сивий.

Свирид уже опускав затвор. Жолоб спорожнів, краплі долетіли до обличчя й зависли в сивіючій бороді; він не витирав.

— Усе? — спитав рудий.

— Якби все, воно б крутилося.

Він присів біля опори й поклав долоню на вісь. Мокре дерево блищало, а там, де вал лежав на опорі, його затиснуло сильніше, ніж мало бути.

— Криво сіла? — нахилився сивий.

— Трохи.

— Я казав дивитися згори.

— Ти казав «тримається».

— Воно й тримається.

Рудий пирхнув. Свирид вибив клин.

— Підважуй.

Вісь підняли на палець; Свирид посунув опору, посадив клин і перевірив рукою. Тепер вал мав хід.

Хлопець, що приніс новину про Люта, давно стояв під стіною й намагався не заважати. Тепер він підступив ближче.

— Можна я затвор?

— Ні.

— Чого?

— Бо якщо щось піде не так, я хочу знати, хто винен.

Хлопець відійшов.

Вода знову пішла в жолоб. Колесо сіпнулося раз, другий — і пішло. Рудий аж присвиснув. Усередині млина ожила вісь, дерев'яна передача заговорила сухим стуком.

Свирид слухав. Раз. Два. На третьому оберті щось коротко деренчало.

Раз, два — деренчало.

Він опустив затвор і пішов усередину.

— Чого тепер? — гукнув рудий.

— Зубець.

— Який?

— Той, що заважає.

— Дуже зрозуміло.

Один зубець сідав між цівками жорсткіше за інші. Не клинив, але щоразу змушував увесь хід здригатися. Свирид позначив його ножем, підрізав край, покрутив передачу руками й підрізав ще. Тепер зубець проходив, але так само сідав тугіше.

— Лиши, — сказав із дверей сивий. — Приробиться.

— А якщо ні?

— Тоді ще різатимеш.

Свирид повернув колесо руками ще раз. Зубець коротко озвався. Не так різко.

— Поки так.

— Це вже працює? — визирнув рудий.

— Поки крутиться. — Свирид провів пальцем по дереву. — Я такого млина ще не водив. Побачимо.

Рудий цього разу не сперечався.

Свирид відкрив затвор ширше. Колесо пішло рівно. Вісь потягла передачу, зубці ввійшли між цівками, веретено рушило, і верхній камінь здригнувся.

Рудий перестав усміхатися. Сивий дивився мовчки.

Камінь зробив повний оберт. Потім другий.

У Свирида щось відпустило під грудьми. Не радість ще, швидше місце, де вона могла з'явитися.

— Ну? — тихо спитав хлопець.

— Крутить.

— Крутить! — зареготав рудий.

Цього разу Свирид його не зупинив. Він вийшов до води, де нижні лопаті приймали струмінь, піднімалися мокрі й повертали воду в Рудаву. Так і мало бути.

Він підняв затвор ще трохи. Струмінь у жолобі став ширшим. Колесо мало прискоритися.

Не прискорилося.

Вода бігла швидко, але перед самим колесом ніби розходилася: частина била в лопаті, частина зісковзувала через край і падала повз.

— Жолоб криво? — спитав сивий.

— Був би криво — лило б так і раніше.

Але опустив затвор і пересунув жолоб на два пальці ближче до колеса. Пустили воду. На малому потоці колесо йшло. Свирид підняв затвор, і вода знову взяла вбік. Не вся. Рівно стільки, щоб колесо не набрало ходу.

— Там щось? — нахилився рудий.

У жолобі лежав тонкий прутик, а до бічної дошки прибило жмут мокрого листя. Свирид витяг усе й кинув на берег.

— Оце й було, — сказав рудий.

Могло бути. Свирид пустив воду ще раз. Колесо крутилося, упертий зубець раз на кілька обертів озивався коротко, вже не різко, а ніби власним голосом. Свирид підняв затвор на палець вище.

Вода дійшла до кінця жолоба й відступила від колеса. Не вся течія, лише її край. Струмінь розділився там, де не мав де розділитися: частина вдарила в лопать, а частина ковзнула вздовж дерева й пішла вниз майже без удару.

Рудий уже не жартував. Хлопець стояв далеко від краю. Сивий випростався.

— На сьогодні досить.

— Ще видно.

— Тобі — завжди.

Він зняв зі стовпа свою свиту. Рудий постояв ще трохи.

— Завтра прийти?

— Не знаю.

— Це «так» чи «ні»?

— Це «не знаю».

— От тепер і ти як ті дружинники.

Свирид глянув на нього. Рудий підняв руки.

— Усе. Іду.

Вони пішли до Вербника, хлопець за ними. Свирид лишився сам. Над Рудавою тягло вечірнім холодом; мокрі лопаті колеса темніли швидше за берег.

Він ще раз відкрив затвор: колесо рушило. Закрив, відкрив знову, підняв вище, і вода відійшла від лопатей. Опустив дошку, почекав і підняв на ту саму висоту.

Вода повторила рух. Не схожий. Той самий.

Свирид повільно сів на край берега. Перед ним стояло колесо, яке він зробив власними руками, позаду була передача, яку він двічі перевірив, а між ними текла вода. І вперше за цілий день він не знайшов, що підрізати, підбити чи пересунути.

Чужий хід

До кінця осені колесо так і не навчилося робити того, заради чого Свирид його поставив.

На малому потоці воно слухалося: брало воду, тягло вісь, передача ворушила верхній камінь, і тоді здавалося, що ось-ось. Та варто було підняти затвор вище, Рудава знову відходила від нижніх лопатей.

Спершу Свирид вірив, що це справа рук. Першого тижня змінив нахил жолоба. Другого перебрав опори й перестелив дно вільховими дошками, бо вільха у воді не гниє. Рудий приходив дивитися й щоразу мав нову думку: жолоб треба вище, жолоб треба нижче, колесо замале, колесо завелике. Сивий слухав, а наприкінці казав:

— Він порожнє меле.

— Я чую, — відповідав рудий.

— Тоді й колесо чує.

Потім похолодало. Верби облетіли майже зовсім, на голих прутах трималося по кілька темних листків, а ті, що падали в Рудаву, не жовтіли вже, а одразу бурішали й тонули. Земля біля млина більше не просихала до полудня. Одного ранку край жолоба вкрила тонка крижана облямівка; Свирид збив її кінцем жердини, і дрібні скалки закрутилися у воді, як сіль. На малому потоці колесо крутнулося, обважніле від холоду, й стало.