Ажурна знахідка

Ох! Ну що то за ідіотська ідея  – лазити по чужих покинутих будинках! І тим не менш, вони таки зробили це.

То було два місяці тому. Четвірка підлітків – Макс, Ліза, Антон і Олег, тихцем втекла із шостого уроку. З нагоди Хелловіну їм захотілося чогось особливого. І в їхньому розумінні «особливе» – то коли ви з друзями вдираєтеся в покинутий будинок покійної бабці, яка в останні роки свого життя заробляла тим, що продавала пиріжки школярам. За законами жанру, це мала б бути лиховісна вилазка, але друзі йшли туди серед білого дня, а бабуся Зіна, активними покупцями якої вони також були, славилася доброю вдачею та любов’ю до дітей, а не якимись там темними відьомськими справами.

Потрапити до невеличкого будиночку виявилося зовсім не складно. Ключ знаходився під шифериною, що лежала на опустілій будці. Раніше та слугувала домівкою для песика Бублика, який не підпускав до себе і свого помешкання непроханих гостей. Однак його забрала до себе якась родичка старенької. А от її помешкання нікого не цікавило. Навіть, як не дивно, в якості майна для продажу.

Якщо говорити чесно, то ніхто з друзів, окрім, можливо, Макса, особливого задоволення від цієї вилазки не отримав.

– Тут досі смердить старою бабцею, – бурчав Антон, а Олег йому ствердно підмугикував.

– Я думала, тут буде щось цікаве… вінтажне… – розчарувалася Ліза.

– Ти хотіла грабонути покійницю? – все не заспокоювався Тоха. – Не боїшся нічних кошмариків з розлюченим духом?

– Ідіот! Я б просто зробила фотки і відоси для свого блогу.

Макс чув слова друзів, але його мозок відмовлявся інтерпретувати їх сенс. Хлопця повністю захопили дивні відчуття. Чомусь йому в цьому домі стало спокійно. На стільки спокійно, що душила думка про те, що він ніяк не пов’язаний з цією оселею, і скоро з неї доведеться забратися геть. А хотілося лишитися тут назавжди… Лише через певний час він зрозуміє, що то, скоріше за все, пов’язано з тим, що будинок нагадав йому нетривалий період його життя, що він провів вдвох зі своєю бабусею.

Макс відтягнув комір гольфа та відійшов від друзів на кілька метрів, ігноруючи шпильку про те, що «дехто, здається, уявив собі образ старої всохлої бабці в білій нічній сорочці». Ліза кинулася в його бік, але той зупинив її жестом:

– Все окей.

Дівчину це не дуже переконало, але хлопця випадково врятував Олег оголошенням про те, що надибав годинник, який виглядає доволі «древнім». Тож, поки друзі відволіклися на знахідку, Макс тихенько прошмигнув в невеличку кімнатку, яка виявилася особистою спальнею бабці Зіни.

Він заглянув до гардероба. Там йому в око впала ажурна дерев’яна коробка. Вона стояла знизу, під одягом, що висів на вішаках. Майже диво, що хлопець примудрився її помітити. З-під довгого темного пальто ледь-ледь виднілися чудернацькі візерунки, схожі на ті, що взимку на вікнах малює мороз. Здавалося, ніби хтось похапцем ховав коробку і чи то забувся, чи то не встиг розправити поділи одягу. Хоча Максові ця картина вбачалася інакше. Хлопцю чомусь здалося, що для нього було люб’язно лишено підказку, куди потрібно заглянути. Дивна думка – чому б то бабуся Зіна робила якісь підказки для чужої людини щодо того, де щось знайти у власному домі?! Абсурд! Але тоді йому так не здавалося.

Макс із абсолютною вірою в безглузду думку про те, що робить саме те, що від нього очікується, бережно витягнув ажурну знахідку. Присів з нею на ліжку. Потримав кілька секунд у руках, а потім поставив поруч. Повільно та благоговійно провів долонею по верхній частині коробки перш, ніж відкрити її. Кришка виявилася відкидною, а під нею… Ціла купа новорічних матових кульок різноманітних кольорів та відтінків.

Мабуть, будь-хто інший засмутився б – навряд це саме те, що розраховуєш знайти, коли блукаєш покинутим будинком, навіть коли мова йде не про таємничий маєток, а про невеличку хатинку доброї старенької. Але не Макс.

Життю цього хлопця навряд можна було позаздрити. Батьки потрапили в автокатастрофу й померли, коли йому не було й п’яти років. Сироту забрала до себе бабуся, та варто було маленькому Максимчику призвичаїтися до нових реалій життя, як смерть знову відібрала в нього близьку людину. Вдруге було болючіше. Коли ти втрачаєш когось важливого, коли твоє життя кардинально змінюється, ти навчаєшся свідомо цінувати те, чому колись безтурботно радів без зайвих думок, не розуміючи всієї значущості моментів. А ще… коли втрачаєш знову… втрата також відчувається більш глибоко. Далі хлопчика забрала до себе сестра, яка була старшою від нього аж на шістнадцять років. На той момент вона перебувала у шлюбі, але вже через півтора року розлучилася. Марина (так її звали), не сильно піклувалася про брата, а після того як чоловік покинув її, з головою поринула в налагодження особистого життя.

Макс мусив з восьми років звикати часто лишатися самому вдома, в тому числі вночі, прасувати свій одяг, готувати їжу (варто віддати Марині належне, продукти були завжди), самостійно вирішувати свої перші дитячі проблеми, а також миритися з тим, що ніхто його не пожаліє, коли боляче фізично чи морально, ніхто не організує для нього свято – ані дня народження, ані святого Миколая, ані нового року… За останнє хлопцю було особливо образливо. Покійна бабуся дуже любила це свято. Одні з найтепліших та найяскравіших спогадів з останніх років безтурботного дитинства – це спогади саме про святкування Нового року. Вони вдвох з бабусею наряджали увесь будинок, готували смачненьке, дивилися добрі зимові фільми. Тоді було тепло і спокійно… Йому так хотілося відчути це знову! Але сестра ніч з тридцять першого на перше взагалі вдома не проводила. Макс не один рік просив дозволу самостійно організувати собі свято.