Ранене серце

На дворі темна терниста ніч ,так тихо як у могилі,на небі ні одної зірки ні місяца.
Я прямувала в медичний корпус ,але її там не було ,лише солдати який вона перебіетувала лежали у палаті,від них був не приємний запах застиглої крові .Я подалась у кімнату до подруги,але також там її не було ,лише по підлозі розкиданий мотлох одягу.
Я думаючи куди вона ділась ,поринала поступово в страх ,чи то від того що взнала чи то від тиші у штабі,але вернулась у свій кабінет,та прилягала на ліжко ,пружини скрипіли ,а на дворі за вікном свистів вітер .Тут тихо мені постукали у двері та зайшли ,від шоку та неочикуваності ,я різко підскочила та дістала пістолет з кармана на правлчючи на силует.

-Ти дура ,чи що ?!Осліпла не бачиш хто перед тобою?! рявкнув Міо
-Вибачте сер ,я ...Я сильно зациклена зараз на Лазарет...а тому проблема що її не має у штабі... Нервово озвалпсь
-Що?!Черт візьми , треба було краще за нею слідкувати.А потім він притих ,відняв пістолета з моїх рук та поклав у шухляду стола .
-Так краще.Тихо озвався він
Я даже не змогла видавити із себе бодай реакції.
Він торкнувся моїх плеч своїми руками .
-Вибач , тобі треба відпочити ,я не хочу щоб ти постажала іза мене .Ти не повинна ризикувати своїм життям.У перше його голос звучав трішки мягко але розгублено .
-Сер ? від несподіванки

Міо різко відвів погляд убік ,наче сам пожалів про сказане.У кімнаті повисла тиша ,лише старі лампи миготіли жовтим світлом.

-Я не повинен був цього говорити .Тихо промовив він .

Його руки все ще лежали на моїх плечах ,але тепер вони ледь тремтіли.

-Міо...що відбувається?обережно запитала я .

Він мовчав декілька секунд ,після чого повільно сів біля столу.

-Люди в штабі почали пропадати ще до тебе .Тихо сказав він .І кожен раз перед зникненням вони бачили Лазарет .

У мене похололи руки.

-Ні...це не може бути правдою...

-Я теж не хочу в це вірити .Різко відповів Міо .Але сьогодні знайшли ще одного мертвого солдата .

Моє серце завмерло.

-Де...?

-Біля старого моргу.

За вікном різко вдарив вітер.Скло тихо затріщало.

І тут я помітила дещо дивне.

На рукаві Міо були сліди крові.

Свіжої крові.

-Сер...ви поранені?нервово запитала я .

Він подивився на свою руку так ,наче тільки зараз це помітив.

А потім тихо усміхнувся.

-Це не моя кров.

Його погляд затримався на мені ще на мить довше, ніж це було б нормально.

Потім він різко відвів очі, ніби сам себе зупинив.

— Забудь, — тихо кинув Міо і підвівся.

Стілець заскрипів по підлозі, і цей звук здався надто гучним у тиші кімнати.

Він провів рукою по обличчю, наче намагався стерти з себе якісь думки.

— Це не важливо зараз. У нас інші проблеми.

Але голос у нього був не такий, як завжди. Трохи зламаний.

Я зробила крок ближче.

— Міо… ти щось не договорюєш.

Він завмер.

На секунду здалося, що він зараз скаже правду.

Що все нарешті випаде назовні — і про кров, і про “Лазарет”, і про те, чому він так дивно дивиться на мене останні дні.

Але він лише стиснув кулаки.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці, — сказав він тихо.

І від цих слів стало чомусь важче, ніж від будь-якої брехні.

За вікном знову різко вдарив вітер.

Світло лампи мигнуло ще раз — і на мить мені здалося, що за склом хтось стоїть.

Я різко обернулась.

Порожньо.

Коли я знову подивилась на Міо, він уже дивився туди ж.

— Ти це бачила? — запитав він.

Його голос став холоднішим.

І тепер у цій кімнаті ми обоє зрозуміли одне:

це вже не просто розмова.

Це починається щось інше.

Я ще дивилась у бік вікна, але там була тільки темрява.
— Нічого там немає… — тихо сказала я більше собі, ніж йому.
Міо не відповів одразу.
Він стояв трохи позаду, і я відчувала його погляд — не на двері, не на кімнату… а на мене.
— Ти завжди так робиш, — раптом сказав він.
Я обернулась.
— Як?
Він трохи зам’явся, ніби пожалкував, що заговорив.
— Йдеш вперед, навіть коли не розумієш, що там попереду.
Тиша.
Лампа знову мигнула.
І на секунду світло впало на його обличчя — і я побачила втому. Не солдатську. Глибшу.
— Це небезпечно, — додав він тихіше.
Я зробила крок ближче.
— А ти? Чому тоді завжди йдеш за мною?
Він завмер.
Це питання ніби вдарило точніше, ніж будь-що сьогодні.
Його погляд на секунду зламався — і я побачила те саме, що він ховав раніше.
Не страх.
Не наказ.
А щось дуже людське.
— Бо я не можу інакше, — сказав він майже пошепки.
І одразу відвів очі, ніби ці слова його зрадили.

У кімнаті знову стало тихо.
Але це вже була інша тиша — не порожня, а напружена, як натягнута нитка.
Міо стояв поруч і більше не рухався.
Я повільно опустила погляд.
— Ти завжди говориш так, ніби завтра може не настати, — тихо сказала я.
Він не одразу відповів.
А потім дуже спокійно:
— У нас тут “завтра” іноді не існує.
Я хотіла щось сказати, пожартувати, відмахнутися… але не змогла.
Бо в його голосі не було драми. Лише правда.
Він зробив крок ближче.
Тепер між нами залишилось зовсім мало простору.
І я раптом зрозуміла, що він не дивиться на мене як на командира.
Не як на наставника.
А як на щось, що він боїться втратити.
— Ти злишся? — тихо запитав він.
— На що?
Він на мить замовк.
— На те, що я завжди поруч.
Це прозвучало майже як зізнання, але він одразу сховав це за звичною холодністю.
Я трохи похитала головою.
— Ні.
Пауза.
Я зробила крок ближче сама.
Тепер ми були занадто близько, щоб робити вигляд, що це просто розмова.
— Тоді… чому ти так дивишся? — прошепотів він.
Я не знала, що відповісти.
Бо правда була проста.
Мені було страшно.
Не від “Лазарети”.
А від того, як він дивився на мене так, ніби я — його слабкість.
Я підняла руку… і на секунду торкнулась його рукава.
Легко. Обережно.
Він завмер, ніби цей дотик був чимось забороненим.
І раптом дуже тихо сказав:
— Якщо я колись зникну… не шукай мене.
Я різко підвела погляд.
— Що?
Він усміхнувся — тією самою усмішкою, яка не рятує, а ламає.
— Просто… запам’ятай, що я був поруч довше, ніж мав би.
Пауза.
І вже майже нечутно:
— І що це було достатньо.
Світло лампи мигнуло.
А коли я знову подивилась на нього — він уже стояв трохи далі.
Наче сам себе відірвав.
— Міо…
Але він не обернувся.
І в цій тиші стало ясно одне:
найстрашніше — це не Лазарет.
А те, що він уже вирішив піти.