Імперія Тіней і Хаосу

Розділ 40

Келихи спорожнювалися повільніше, ніж змінювалися теми розмови, а вогонь у каміні поступово осідав, перетворюючись на глибоке багряне світіння. Над круглим столом неквапливо оберталася світлова сфера, розсипаючи по книжкових полицях відблиски далеких зірок. За високими вікнами панувала ніч, і лише іноді серед незнайомих сузір’їв спалахували тонкі сріблясті лінії, ніби хтось невидимий креслив на небі карту.

Ніхто вже не намагався заповнювати тишу.

Мабуть, уперше за весь час їхнього перебування в цьому дивному місці мовчання не означало ані загрози, ані підготовки до нападу. Воно просто давало можливість перевести подих.

Щоправда, ненадовго.

Аерон раптом прокашлявся.

Зробив він це настільки демонстративно, що Ліріель, яка саме підносила келих до губ, повільно заплющила очі.

— Якщо ти зараз запропонуєш ще одну гру, я особисто допоможу Стражеві знайти для тебе четверту.

— Я лише хотів запитати, — ображено промовив Аерон, — чи бажає хтось іще поділитися чимось цікавим зі свого життя.

— Ні, — одночасно відповіли Аріанель і Каель.

Аерон перевів погляд з одного на іншу.

— Вражає. Навіть у цьому ви знайшли спільну мову.

— Не плутай небажання слухати тебе з близькістю, — відрізала Аріанель.

— А я вже почав сподіватися, що ми стали сім’єю.

— Якщо ти продовжиш, сім’єю ти станеш із підлогою, коли я тебе нею накрию, — спокійно повідомила Ліріель.

Аерон притиснув долоню до грудей.

— Ось за що я тебе ціную. Твоя здатність підтримувати співрозмовника просто вражає.

— Я не підтримую співрозмовника. Я підтримую порядок у кімнаті.

— А я, між іншим, майбутній імператор.

— Саме тому тобі варто навчитися вчасно замовкати.

Аріанель ледь помітно всміхнулася у свій келих.

Каель це помітив.

Звісно, помітив.

Але нічого не сказав, вирішивши не псувати собі задоволення спостерігати, як спадкоємця вогняного престолу методично позбавляють залишків гідності.

— Гадаю, на сьогодні справді досить, — підсумувала Ліріель, відкладаючи келих. — Ми вже почули більше, ніж зазвичай розповідаємо людям, яких знаємо значно довше.

— Саме так, — підтримала її Аріанель. — Не варто плутати одну відверту розмову з довірою.

Вона промовила це рівно, без холоду, але й без найменшої спроби пом’якшити сенс сказаного.

— Довіра, — протягнув Аерон, підводячись, — це коли ти дозволяєш людині знати, де в тебе заховані ножі?

— Ні, — відповіла Аріанель. — Це коли ти дозволяєш їй знати, скільки їх у тебе, і все одно не вважаєш за потрібне перевіряти, чи не взяла вона один із них.

Аерон затримався на півкроці.

— Знаєш, іноді мені здається, що ви з Каелем могли б чудово порозумітися.

— А мені іноді здається, що ти надто любиш жити, — зауважив Каель.

— Бачиш? Уже розумієте одне одного.

Цього разу навіть Каель не став відповідати.

Аерон переможно посміхнувся, ніби щойно виграв політичні переговори століття.

Ліріель підвелася слідом за ним. Вона подякувала духам-помічникам, які вчасно принесли свіжу тарілку з горіхами та фруктами, і попрямувала до виходу. Аерон, звісно, затримався, щоб прихопити ще кілька шматочків сиру.

— Ти ж щойно сказав, що ми закінчуємо, — нагадала Ліріель.

— Я сказав, що закінчуємо розмову. Про їжу не йшлося.

— Колись я зрозумію, як тобі вдалося вижити при дворі.

— Моя чарівність.

— Твоя здатність вчасно тікати.

— Це теж форма чарівності.

Вони зникли за дверима під тихий сміх Аерона, який негайно припинився, щойно Ліріель кинула на нього попереджувальний погляд.

Айнель, що до цього часу лежала біля ніг Аріанель, неквапливо розгорнулася. Її лускате тіло ковзнуло по килиму, і невдовзі вона вже прямувала до дверей, що вели до спалень.

— Навіть не попрощаєшся? — поцікавився Аерон із коридору.

Айнель озирнулася.

— Ш-ш-ш.

— Я сприйму це як зворушливе побажання доброї ночі.

Змія демонстративно відвернулася.

Аріанель подивилася їй услід, і в кутиках її губ з’явилася ледь помітна усмішка.

— Вона щойно була значно ввічливішою, ніж я очікувала.

— До мене? — Аерон приклав руку до грудей. — Я розчавлений.

— Переживеш.

— Сподіваюся. Завтра на нас чекає третя гра, а мені ще потрібно встигнути посумувати за власною гідністю.

— Тоді не гай часу.

Двері зачинилися.

І нарешті вони залишилися втрьох… точніше, вдвох.

Аріанель і Каель.

Між ними стояли дві пляшки вина, наполовину спорожнілий графин із темно-бурштиновим напоєм і безліч запитань, які ніхто не поспішав ставити.

Каель відкинувся на спинку крісла.

— Ти завжди так проводжаєш гостей?

— Лише тих, кого не можу вбити без зайвих політичних ускладнень.

— Я починаю розуміти, чому твоя інформаційна імперія настільки успішна.

— А я починаю розуміти, чому твоя досі існує. Ти вмієш вчасно замовкати.

— Не плутай мовчання з відсутністю відповіді, маркізо.

— Не плутай мою цікавість із прихильністю, імператоре.

Їхні погляди зустрілися.

На мить у повітрі знову промайнула та знайома напруга, яка супроводжувала їх від самого початку. Тільки тепер у ній було дещо нове. Не довіра — до неї їм обом було ще далеко. Радше усвідомлення того, що навпроти сидить людина, яка не збирається ані схиляти голову, ані відступати першою.

Каель повільно підняв пляшку.

— Ще вина?

— Якщо ти не збираєшся отруїти мене, то так.

— Якби я збирався тебе отруїти, ти б уже не ставила запитань.

— Самовпевнено.

— Реалістично.

Він налив їй вина.

Аріанель прийняла келих, але не поспішила пити.

— Ти розповів про сина.

Каель не відповів.

— Але ні словом не обмовився про його матір.

Його рука зупинилася над власним келихом.

Повільно він підняв очі.

— Ти навіть після такої розмови не можеш утриматися від збору інформації?

— А ти навіть після такої розмови не можеш утриматися від спроб з’ясувати, навіщо мені інформація?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше