Розділ 22. Одна з втеч Одина, а може й перша?!

Один з силою кинув під ліжко свою дивну торбу та ще ногою лупцював її, щоб вона просувалася. Дивна торба – я таку вперше бачу – зелена й картата, схоже військова.

А коли та торба залізла під ліжко – він не дістав вино, бо йому було не до вина – він ВАЛУВАВ!

Я перелякався, моє серце немов оскаженіло від страху, зібрався, скукожився в клубок.

А він все валував і валував, як його дістали люди, які вони егоїстичні до тупості!

Це тягнулося довго. Якось відчув, що боятися доволі витратно, швидше зморюєшся. Та й Один все валує і валую, а не кидається до мене з бійкою, хоч і стояв навпроти мене. Присів на ліжко. Відчув, що моє тіло стає важким – мені й дихати важко, й очікувати його нападу важко!

Подався назад. Спина відчула подушку й я вже боявся Одина в зручному положенню.

Я хотів дуже їсти – але боявся Одина! А йому не було діла до їжі! Він немов не заморився валувати.

Дивно!

Так нервувати важко, я ж боячись його слухав заморився дуже.

Якось одним миттєвим рухом він загасив яскраве світло в кімнаті, залишив присмерк.

Він питав, чи я заснув. Відповідав, що ні. Але я вже кімарив.

Він прийшов під вечір, коли вже давно на вулиці стемніло. Зима, рано темніє. Здавалося, що він вічність нервує. Я вже давно не розумів, про кого він в цей момент розповідає, чим він його вибісив, здавалося, що не було тої людини, якою він не був незадоволений. На початку й мені дісталося за м’який характер, за небажання виказати своє я й відстоювати його, за те, що зламався, втік від влади. Потім він спускався все нижче драбиною влади. Припускаю, що під ранок він вже слабим зірваним голосом чихвостив «сіреч землі» - селян. Але я цього не чув, бо дивно спав чутким сном, що розморив в теплі та під тягарем страху – я прокидався на кожне його запитання, чи не сплю. Прокидався миттю та безсило відповідав, що не сплю.

Може…?

…

Це й підтримувало його виказати про недоліки всіх.