37.2

«Ем… весілля моє».

«Грр, а потім?!»

Емай, невже побачив? Рука Джейка напружилася й притиснула мене сильніше, очі палахкотіли іскрами.

«Побачив» — помітив очевидне Рес: «і ревнує».

«Ти… він!» — тим часом бісився Джейк.

«Стандартний обряд весілля в храмі» — як можна нейтральніше сказав наш куратор.

Так, стандартний. Там просто все стандартне було. І поцілунок теж такий стандартний! Ой… я не хотіла про це думати, правда не хотіла! Можна взяти свої думки назад? Не можна? Емай, прикро.

«Він мене взагалі вкусив!» — поскаржилася я.

«Що?!» — гнів Джейка змінився на подив і навіть шок.

«Вкусив, уявляєш?» — продовжую скаржитися я, радіючи непогано провернутому маневру.

«Це було іншим разом! Теж стандартно?!»

Ой, Емай, невже ще й це побачив?

«Ага» — знову підтвердив очевидне Рес, помічаючи як стиснулися зуби хлопця: «ревнувати до її чоловіка некрасиво якось, не вважаєш?»

Смішно йому, бачте!

«Джейку, охолонь, це все одно в минулому» — вирішив все ж посерйознішати мій друг.

Якогось особливого заспокійливого ефекту ці слова все одно не справили. Хоча дуже правдиві, між іншим. Але в чомусь я й сонячноокого розумію — це для нас в минулому, а він тільки що бачив. Навіть не знаю, як би сама реагувала, якби побачила якийсь подібний спогад з ним… гр!

«Справді?»

Зараз сердиться почну — у мене не голова, а прохідний двір якийсь! У пориві цього почуття дісталося чомусь Ресу, від якого я блок поставила, а ось до Джейка навпаки повернулася й заглянула в очі:

«Люблю тебе».

Секундочку подумала й поцілувала в підтвердження, і навіть те, що ми далеко не одні, як-то зовсім не хвилювало. Від заняття нас вирвало ну дуже гучне покашлювання. Чиє — не знаю, так що йому пощастило. Рес вдав, ніби він ні до чого й взагалі його тут немає, а ось рудий сидів і кусав губи.

— Як все складно, — він не витримав і пирснув.

Бе бе бе!

Не знаю, де я знайшла для цього силу волі, але змусила себе прокрутитися в кільці рук Джейка, щоб не було спокуси повторити. Все ж у нас тут серйозні справи є… ніби. У Реса… чомусь важко зібрати думки в купку. А я тут просто повинна бути, вимога процесу, так би мовити. А ще нам було нудно. І Лім щось про очі говорив. А, що він знає давно. Хм. І що будемо робити?

Рес, не дивлячись на мій спрямований на нього погляд, не відповів. Запізно згадала, чому саме, скинула блок і повторила.

— Не знаю, — протягнув він, дивлячись на рудого.

— Що зі мною робити? — тямуще хмикнув той.

Рес не відповів, втім, відповідь і так була зрозуміла. А що робити? Якщо мислити логічно (постаратися, тому що тепле дихання одного сонячного, яке я відчуваю шиєю й кожної волосинкою, вельми відволікає), все це затіяно для однієї мети — збереження таємниці зміни кольору очей. Тобто, це робиться, щоб цю саму таємницю ніхто не дізнався. А ось ті, хто вже знає… причиною його знання були не ми, так що й підправляти про мене спогади особливого сенсу не бачу. Яка різниця? Адже це нічого не змінить.

— Може бути, — Рес насупився, а потім хитнув головою, — гаразд, живи. Але з однією умовою, — тепер уже Лім запитально підняв брову, а мій друг продовжив, — присяга.

— Я вже два рази присягався.

— Конкретніше? — сам мене вчив недоговорювати, так що тепер не до кінця з'ясовані деталі, які «й так всі зрозуміли», помічаємо.

— Цим знанням нікому не завдам шкоди, не буду сприяти його розголошенню й бла бла бла. Стандартна, коротше.

— Якого знання стосувалися ці присяги? — продовжував тероризувати стосовно деталей Рес.

— Що колір очей магів можливо змінити.

— А двічі чому?

— Вдруге ректору

— То він знав?! — обурився Рес. — Міг би й сказати!

Лім філософськи знизав плечима, мовляв, він тут точно ні до чого. До речі, а мене ніхто не просив. Ні Рес, що зрозуміло (а вони з Ріном клялися?), ні ректор, що вже не настільки зрозуміло.

«Клялися, звичайно. В ідеалі взагалі нам гіпноз накласти, але тут так незручно вийшло — я фіолетовий, так що ректору не по зубах. І ще категорично проти того, щоб хоча б Ріану мізки промити».

Попереджений — озброєний?

«Саме так».

А як же «не буду сприяти її розголошенню»? Те, що рудий говорив.

«Не в усіх випадках. При необхідності можна, для чиєїсь безпеки можна, коротше з тобою можна. А чому ректор ще з тебе не вимагав… не знаю, може думає, що ти мені вже клялася?»

Цікаво. Але це ж не завадило йому з Ліма вдруге взяти? А ще Джейк є.

«Не знаю, може ще не встиг просто. Так, Рі, займіться вже справою якоюсь! Відволікаєш постійно».

Я фиркнула й навіть подумала образитися, але все ж він має рацію. І рудий сидить чекає поки ми наговоримося, теж не дуже здорово. Так що справді потрібно чимось зайнятися. І ідея Реса мені подобалася, от тільки хто нас вчити буде?

— Лім! — раптом зраділа я, — а ти зараз зайнятий?

— Дивлячись, що ти хочеш. Я вільний, до речі? — запитав він у Реса.

— Так, — кивнув мій друг.

— Ні! — заявила я, — ти нам потрібен. Дуже дуже. Будь ласка!

— Ель, що ти хочеш?

— Рія, — виправила я, — вчитися хочемо.

— Чому саме?

— Бачити очима один одного. І ще щось. Все, що можна!

— Ммм, і що мені за це буде?

Велика подяка!

— Я тебе теж чомусь навчу.

Рудий думав не довго, та й що тут думати? Я багато цікавого знаю, він в курсі. Так що поки Рес з Даміром возилися з усіма іншими, а це зайняло просто ого-го скільки часу, наша трійка сиділа й осягала премудрості магічного мистецтва. Причому вчили всі по черзі, кожному було чим здивувати інших. 

До вечері ми були порядком виснажені, але ось багаж знань і навичок поповнився досить значно. Крім іншого, ми навчилися й бачити очима один одного, і чути, і розрізняти смак і запах (хоча не уявляю, коли б мені це знадобилося), і відчувати емоції, і навіть спробували відчувати те, що й інший, на фізичному плані.