34.2

Прокинулася я в жахливому настрої. Воно й не дивно: спочатку я дуже довго лежала під захистом всіх потрібних заклинань. Ні, не захистом, я його не боялася. Я просто ховалася. І не від нього, знову ж таки, я його не боялася. Я не його боялася… сонячний-то мені нічого не зробить, хоча я й знала, що вчора він чув мої думки, але на них не реагував, я так само знала, що занадто далеко це б не зайшла. Подражнив мене, але не більше. 

Тільки от хто думав про те, як мені потім буде? Коли все тіло охоплює жар, а найбільше на світі хочеться, щоб він продовжував? Я знаю, він може зупинитися (щось змушує його це зробити!), але чому це завжди відбувається тоді, коли моя свідомість остаточно відключається, підпорядковуючи себе лише почуттям? І чому завжди так складно прийти в себе, просто взяти й заспокоїтися? Це викликає жахливі почуття, незадоволеність, роздратування, зводить мене з розуму.

— Рі? — обережно покликав Джейк.

Схоже щось в моєму погляді таке було… кровожерливе. Тому що саме це зараз в мені й прокинулося. Я через твою емаєву сорочку заснути не могла, а вже після всього того! Хтось за це заплатить, навіть знаю хто.

Плавно наблизилася. Він все так же лежав на спині, дивлячись на мене розширеними зіницями, а я нависла зверху, впираючись на руки з боків. Облизала губи, повільно нахилилася й поцілувала, вкладаючи всі свої вчорашні почуття. Відсторонилася, а коли він спробував потягнутися до мене — не дала. Ха, будеш знати, як дражнитися, зрозумів?! 

Далі мене просто понесло — я цілувала й навіть кусала та посмоктувала мочку його вуха, потім шию, потім і того спустилася нижче, вивчаючи оголені груди, красиві м'язи преса… глянула на хлопця, який лежить, невідривно стежачи за мною очима, і, відійшовши від простого споглядання, торкнулася шкіри, ведучи язиком вгору… 

Різким ривком він мене перевернув, опинившись зверху, а потім почав поцілувати. Божевілля, чистої води божевілля. Таке п'янке, таке бажане…  і водночас лякає. Те, що я явно перестаралася, зрозуміла відразу, але от наскільки, змогла оцінити лише коли він відсторонився, важко дихаючи, спираючись і одночасно притискаючи мої руки до ліжка, не даючи поворухнутися. Потемнілі очі були затуманені. Мені здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він судомно видихнув і відпустив мене, буквально впавши поруч.

— Рі, ти, — ковтнув, — не роби так більше.

Я вже й сама зрозуміла, що не варто… 

— Ммм, чому? — таким солоденьким голоском питаю, просто не могла я цього не зробити.

— Просто не роби так, якщо не хочеш… — через довгу паузу все ж відповів.

Що я не хочу, здогадуватися було не потрібно. Мовчки відвернулася й втупилася в стінку, тут якраз такий узор красивий, дрібний і детальний. Здалеку здається однотонним, а насправді це не так… 

«Хочеш, так?»

Нічого я не… хочу.

— Рі

— Ммм?

— Виходь за мене.

Дійшло до мене не відразу. Далеко не відразу. А потім я навіть перекинулася, підвелася на ліктях і втупилася на нього, як на посланця Емая.

— Що?!

— Виходь за мене заміж.

— Джейку, не хочу тебе засмучувати, але я вже заміжня.

— Так розведись, — знизав він плечима.

— Не можу, мені потрібне прізвище.

— Не твоє. А моє чи Ріана — яка різниця?

Ніколи не думала про це в такому ключі. Але взагалі-то дійсно логічно, головне — щоб не моє.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Ні, по-моєму, до мене все одно досі не дійшло… Думала я довго, дуже довго. Не думала, а відверто тупила. А потім так, думала. Довго.

— Ні, — нарешті видала я.

Зараз йому в голову стукнуло (і навіть я допомогла) і я така відразу «так»? Ага-ага. А то не ясно, з чого це йому раптом знадобилося. І чого хочеться теж не ясно.

— Дурненька, — ласкаво сказав хлопець, гладячи мене по щоці, — і зовсім не тому.

Звичайно! А чому ж тоді?

— Я люблю тебе.

Це я знаю, ми вже начебто давно це з'ясували. Тобто так, я тебе теж люблю, не потрібно на мене так дивитися. Так от, можна було вже мільйон разів запропонувати раніше. І я б навіть дійсно подумала. Хоча ні, я б тоді навіть не думала. А так ні, не піду. Ледве втрималася від того, щоб показати йому язика, а то зовсім вже дитячість була б.

— Рі! — він подивився на мене з докором, — як довести, що не тому?

Та ніяк, не вірю.

— Може зовсім трошки, чесно.

Ага, а в іншому просто зірки так збіглися.

— Ні, просто Рес твій… та ще чоловік, — Джейк якось спохмурнів.

— А що вони?

Обіцяв же голову тобі не відкручувати.

— Нічого.

Нічого? Хм, так ні, схоже, якраз чого… не завадило б дізнатися. Хоча все одно не скажуть, навіть у цього блок стоїть. О, а я знаю! Вдоволено посміхнулася, а обличчя Джейка якось відразу спохмурнішало.

— Ні.

— Так! — радісно сповістила я, — спочатку йди в нього проси.

Тата в мене немає… 

— Рі… 

Ні не потрібно. Ми вже обговорювали це — мене не потрібно жаліти.

Якщо Рес йому голову не відкрутить, то так, я буду впевнена, що щиро. І все одно в нього моєї руки просити потрібно, хоча це й ніби як формальність. І нехай подякує, що не в Даміра!

— А можна в Ріана попросити?

У Ріана? Та навіщо його взагалі питати? Хоча цікаве запитання. Для комплекту можна й у мого чоловіка попросити, я ж не проти. Але факту не скасовує — Рес перший. Джейк мученицьки закотив очі, проковтнув клубок у горлі, але мовчки кивнув, приймаючи такі умови. Ох, я на це подивлюся! взагалі я вже давно подумала, але пропустити таке видовище? Ні, хай іде, просить. Заразом уроком йому буде.

***

Як думаєте, у Ріана треба запитувати?) І що з такою вигадкою чекає Джейка?