Глава 31. Правда

Краще пізно, ніж без риара.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

Бувають моменти, коли стає плювати на все. Все, абсолютно все відходить на другий план, залишаючи лише одне, найважливіше. Коли ми з Ніком летіли в Шаар, саме так і сталося. Я відчувала, це виходило з риара й мало не фізичним болем лунало по всьому тілу.

— Нарешті!

— Що трапилося? — не на жарт занепокоїлася я, серце болісно стислося.

— Твій дракон… неспокійний.

Неспокійний — не те слово. Риса взяли в кільце, втім, з досить великим радіусом, бо він до себе й близько нікого не підпускав. Вся поза була напружена, ніздрі розширені й агресивно видихали повітря, з пащі так і норовив вирватися вогонь. Підходити до нього банально боялися. Всі, крім мене, зрозуміло. 

Я не просто підійшла — я щодуху побігла. Елдірон різко повернувся, загарчав і видихнув струмінь полум'я. Щит поставила миттєво, хоча накопичувач і був порожній після сьогоднішньої алхімії, сам Рис поруч, так що проблемою це не було. Але вражає, це ж наскільки він повинен бути не в собі, щоб з відстані в кілька десятків метрів не впізнати мене? Та за кілька сотень впізнає, це взагалі не проблема! А про можливість відчути через риар я взагалі мовчу. Впізнав, усвідомив, заревів і кинувся до мене.

— Рис! — я обняла його голову. — Що сталося?

У наступну секунду мене відштовхнули, а він одним стрибком опинився спиною до мене й люто гарчав на когось перед собою.

— Назад! — крикнув хтось із шаарівців.

— Рис! — покликала я його, — Рисе, це свої!

Мене не слухали. Він повертався, окреслюючи вогняне коло в центрі зі мною, зриваючись на рев і знову видихаючи полум'я. Покликала ще раз, але це було без пуття. Тоді підійшла до нього (підходити до дракона в такому стані — самогубство, але мене він не зачепить), підстрибнула, трохи магії на імпульс, приземлилася між крил, далі пройшла по його спині — ми так часто робили — і сіла. Лягла, якщо бути точною, і обхопила його шию, при цьому нашіптуючи якісь слова. Які — це було не важливо, сам голос й інтонація подіяли на нього. Рис потроху заспокоївся, зупинився й тепер тільки люто видихав повітря через ніздрі.

— Зникніть усі! — не надто чемно, але мені було не до цього.

— Він… ти, — спробував заїкнутися один з молоденьких, але інші шаарівці тут же на нього цикнули й стали повільно та плавно відступати.

От молодці, він на взводі, різких рухів не потрібно. І Емай, як же я їм за це вдячна! Не конкретно зараз, зараз-то вони розуміють, що він швидше життя віддасть, ніж заподіє мені шкоди (а я не дам йому заподіяти шкоду іншим). Видно, що зараз Рис мене захищає. І так, від них теж, саме тому нікому й не варто перебувати поряд. 

Моя вдячність була пов'язана не з цим. Вони не повинні були так робити. Як тільки він почав проявляти хоч найменші ознаки агресії. Ще навіть до нашого прильоту. Нехай він і сильніше, але проти кількох драконів і без магії (я ж не поруч!) шансів не має. А вони чекали, тільки здалеку спостерігали за ним, щоб нічого не накоїв. 

Будь інакше, я б прилетіла й застала Риса в одній з будівель, спеціально обладнаній для подібних випадків. І що б він творив там, навіть думати не хочу. Якщо він в такому стані… все було б спалено дочиста, а він би намагався проламати стіни. І при цьому б точно покалічився!

Рис трохи заспокоївся, але все ще був дуже нервовим. Навіть літати не захотів, так що ми просто сиділи, а я розповідала йому про все: про навчання, про академію, про болд, про Джейка. Чомусь усі мої теми згортали саме на нього. Зрозуміла я це далеко не відразу, а ось як зрозуміла — задумалась, та при тому надовго. Відірвало мене ментальне питання Ніка.

«Я не полечу в академію».

«Та я розумію… хочеш, заберу тебе з ранку?»

«Ні, не потрібно».

«А академія?»

«Плювати» — чесно відповіла я: «а ще у мене хороший куратор».

«Як скажеш. Якщо що — клич, я прилечу».

«Дякую, Ніку».

Наступним кроком був цей самий куратор. Реса все це схвилювало не на жарт, то що його теж довелося заспокоювати. Все нормально, Рис теж вже не нервується (мої балачки — хороша терапія) тільки прислухається до всього навколишнього з незвичайною увагою. Той факт, що я з Рисом, заспокоював апріорі, тому що він мене в образу не дасть і захистить за будь-яку ціну. Загалом, домовилися, що я залишуся в Шаарі, а Рес скаже хлопцям, що мене на тренуванні не буде. І що завтра день пропущу теж з ким потрібно поговорить.

До самого вечора я все розповідала щось і розповідала, а Рис слухав, іноді пирхав, іноді легенько пхав мене головою, мовляв, давай далі, чого задумалася. Ніч? Ніч — це ніч, я спала в нього під боком, а крило закривало від усього світу. 

Прокинулася рано — звичка з академії. І не відразу зрозуміла, де я перебуваю. Знову ж за звичкою повернула голову, щоб зустрітися з ласкавим поглядом сонячних очей, а потім отримати таку ж усмішку й самій просяяти у відповідь. Повернулась, побачила Риса, усміхнулася йому й зраділа нітрохи не менше, але легкий наліт суму все ж залишився.

Сьогодні мій дракон був набагато спокійнішим, ми навіть політали зрання (і ще спробували дещо з того, що показував Зак), а після того, як Айдар люб'язно нагодував мене сніданком, літали з ним. Після обіду з'явився Рес. Він взагалі за сьогодні зі мною зв'язувався разів десять, не менше. Зате не так переживав, бо не можу сказати, що взагалі не переживав. Та і я теж… Рис начебто заспокоївся, але що це було? І чому?

Рес з Роком оглянули все довкола, але нічого не знайшли. Мабуть, цього чогось тут вже й не було — мій дракон став поводитися як завжди. Потім ми літали, влаштували перегони, знову просто літали, потім розмовляли, потім магічили. Рису теж тренуватися потрібно, не тільки мені з Ані. А накопичувач — це не те, це тільки для мене.

Рес мене таки забрав. Не скажу, що це було просто, але й не скажу, що я сильно опиралася. За цілий день я дійсно перестала переживати за Риса, вже все було нормально, але, з іншого боку, питання «чому?» все ще мучило. І ще Рис сам підпихав мене головою в спину до Реса, мовляв, забирай її, що дуже дивувало. І явно було не до добра.