30.2

У суботу, попри плани, ми влаштували тренування після обіду. Зранку я злітала з Ніком у Шаар, поповнила магію заодно, потім у нас були годинки на уроки, які ми все одно зробити не встигли, тому що, по-перше, занадто багато, а по-друге, ми більшу частину цього часу банально дуріли. Я вже цілий тиждень бачу Анету лише на уроках та за їжею, це ж непорядок! Коротше, щось ми зробили, але на завтра справ залишилося ого-го. Зате було весело!

А на тренуванні нас чекав сюрприз. Першим їх помітив шатен, а вже після його радісного крику «Ліам!», ми всі підняли голови й помітили точки, що швидко наближалися. Дракони принесли трьох хлопців на вигляд років двадцяти-двадцяти одного, яким наші «вчителі» вельми зраділи. Зак так взагалі мало не збив з ніг рудого, з яким вони потім зробили якусь складну комбінацію ударів-хлопків долонями-кулаками, яка закінчилася тичком один одного в плече.

— Малеча, знайомтеся. Ліам, Джест і Найт — чемпіони всіх часів і народів! — привітавшись, згадав про нас шатен.

— Не те що ви, — підколов його чорнявий Найт. — Це ж треба було — продути Віндарі! Позорище!

— Зате ми Хінкару виграли, а в них фіолетовий був!

— Я б не назвав це перевагою.

Зак невдоволено насупився, а я змовчати просто не могла:

— Чому?

— Тонкощі гри, — не став він вдаватися в подробиці. — Хлопці, чому у вас все так неорганізовано?

— Що, наприклад? — обурився Ед.

— Третій де й що на тренуванні робить дівчисько?

— Тренується.

— В сенсі? — на мене з нерозумінням подивились три погляди. — Навіщо?

— Як навіщо? Грати буде, — незворушно відповів Шиєн.

— Шине, не сміши, зелені не грають в болд. А дівчата так тим більше, — хмикнув Джест.

— Тепер — грають.

— Подивився б я на це! Ти хоч не боїшся?

А чого я боятися повинна?

— Гей, Джесте, ти мені на Ель не наговорюй, — Зак поклав руку мені на плече. — Вона вчора так зі мною по небу бігала!

— Вже платформи навчили? — здивувався Ліам.

— Це хто кого вчив, — пирхнув Ед.

Рудий підняв брови й зміряв мене вже зовсім іншим поглядом:

— Покажеш?

— Знову?! — обурився Зак. — У нас взагалі-то тренування! Ходять тут всякі, малечу відволікають. Повиганяю, зрозуміли?

— І мене? — хитро примружився Ліам.

— Та ти що, ні, звичайно!

— Ось те-то й воно.

— Ліме, може зіграємо краще? Вона тобі потім все покаже.

Любить же він за інших обіцяти! Перевела погляд з одного на іншого, винувато розвела руками.

— Його не виправити, знаю, — усміхнувся мені рудий. — А що, давно не качався? — це вже Заку.

— Ха, це ми ще подивимося! — обличчя шатена осяяла усмішка.

— До п'яти?

— Так, — він злетів на дракона, вже звідти кинув нам, — а ви дивіться й вчіться.

Подивитися було на що, якби я ще могла за цим всім встежити! Для повноти сприйняття ми сиділи на платформі на кілька десятків метрів вище кільця, а навколо що тільки не робилося! Шість драконів носилися по небу, але це, до речі, не означає, що шість хлопців були з ними. Старшокурсники раз у раз пропадали з мого поля зору, або спритно перевертаючись і опиняючись між лап дракона, або прикриваючись невидимістю й раптово виникаючи в повітрі в зовсім іншому місці, поки за їхніми драконами з ілюзією на спині ганялися інші (улюблена фішка Зака), або взагалі творячи щось, суть чого я ще вловити не могла. 

Болд синьою блискавкою літав по небу, постійно переходячи з рук в руки, в лапи й навіть в пащу. А від заклинань повітря просто іскрилося — вони літали всюди, спрямовані чи ні, з маячками або без, так що навіть в нас іноді потрапляло і доводилося нейтралізувати. 

Що найбільше впадало в очі — командна робота. Вони ніби відчували один одного, були як одне ціле, точно знаючи що, де, коли, як, хто. Спочатку вони шокували мене своїми кидками м'яча в нікуди, де саме в потрібний момент проносився хтось і його підхоплював. Це були злагоджені, ідеально спрацьовані команди, чого особисто нам не вистачало. І навіть не знаю, чого сильніше — цього, чи мого дракона.

Лише коли Ліам закинув п'ятий болд, я зрозуміла, що з моменту чотири-чотири затамувала подих. А рудий підморгнув Заку й піднявся до нас. Як виявилося — дивитися на мою платформу.

— Хороша, — з повагою протягнув він, — навчиш?

— Навчиш? — луною повторила я, все ще перебуваючи під враженням від їхньої гри.

— Звичайно, — хлопець підморгнув, — зіграємо?

У Зака ​​просто чуйка на це слово — тут же з повітря матеріалізувався.

— А я?!

— А ти мені відпрацював?

— Та потім все зроблю!

— Куди вже без тебе, — рудий закотив очі. — Два на чотири, подивимося, на що ви здатні. Найте, Джесте, хто зі мною?

— Самі бігайте, — відмахнувся Джест, присідаючи над моєю платформою, — справді хороша… 

— Бігайте? — пожвавішав Брай. 

Розумію — там у нас хоч якісь шанси є. Хоча після того, що ми бачили, я в цьому глибоко сумніваюся.

— Звичайно, до неба ще дорости треба.

З вуст Ліама звучало абсолютно необразливо.

Дивно, але Зак вирішив змінити своїй геніальній стратегії «до чого додумалися самі — краще запам'ятайте й ефективніше буде» й коротко накидав нам план на кілька можливих і частих ситуацій, а ще встиг розподілити ролі й поставити перед кожним більш-менш конкретну мету. Якраз «закинути болд» серед цього не звучало. Нам потрібно було лише змоделювати одну з розібраних ситуацій, щоб потім діяти за певним налагодженим алгоритмом дій. 

Це пішло на користь не тільки нам в плані нашої гри, а й для кращого розуміння старшокурсників. Вже після другого закинутого ними болда я помітила дещо схоже, так що, коли вони в наступний раз заволоділи синім згустком магії, вильнула, здавалося б, убік, але саме цей маленький маневр і допоміг мені зробити крок кількома повітряними східцями й відштовхнутися, ловлячи в повітрі м'яч. Далі справа залишалася за малим — пас Заку, він перекидає Джейку, той різко йде в бік і взагалі кидає його вертикально вгору, де зловив Брай, а звідти все тому ж Заку, який вже був біля кільця й ​​закинув. Усмішку шатена при цьому просто потрібно було бачити!