Глава 30. Майстер-клас зі старшими

Хто по спині судить, очима буває здивований.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

— Доброго ранку, кохана, — Джейк розплющив очі, коли я завозилася й повернула до нього голову.

— Доброго ранку, коханий, — усміхнулася. 

Просто це все було так добре й приємно: і рука в мене на талії, і те, з якою ніжністю він на мене дивився, і те, що він поруч… 

— Як спалося? — через паузу запитав пошепки.

— Добре, — теж пошепки відповіла я.

І знову пауза, я дивлюся в ці сонячні очі, а вони заворожують. Усмішка повільно розтанула, вуста самі собою привідкрилися, дихання почастішало. Його рука чуттєво, але не боляче стиснулася, чомусь змушуючи серце битися частіше… Ніколи ще дзвінок побудки не викликав у мене таку хвилю негативних емоцій! Не знаю, чому. Джейк на секунду заплющив очі й все тим же шепотом запитав:

— Потрібно вставати?

— Так… 

Через деякий час, який моєму розуму треба було для того, щоб достукатися до тіла, я перевела погляд на Брая, який тихо мирно сопів, і вирішила, що цим дійсно потрібно користуватися:

— Я у ванну перша!

Нахабство друге щастя. Втім, Джейк з цього приводу нічого не сказав і повільно, ніби неохоче, відпустив мене.

***

— Такс, ніж сьогодні займемося? — Зак потер руки.

— Ви чим хочете, а Ель моя.

— Еде, я… 

— Захист не питають, — сказав він загальновідому істину. — Але платформу покажеш?

— Покажу, — з полегшенням сказала я. 

Про щит встигла сто раз пошкодувати. Боялася, що таки поцікавляться… 

— Чим вона тебе так зачепила? — здивувався Шиєн.

— Наприклад тим, що економніше наших рази у два.

Ха, ще б не так. При довгих польотах вчишся цінувати будь-які крихти, силою там не розкидаються. У нас всі заклинання дуже економічні, не дарма ми на їх опрацювання вбили стільки часу.

Не знаю, чому вони нас сьогодні вчити планували, але це вилилося в те, що вчила я. Причому, як не дивно, Джейк з Браєм зрозуміли досить швидко, точно швидше старшокурсників. Хоча, вчитися завжди простіше, ніж переучуватися.

У Зака ​​була ідея потренувати мене в біганині по повітрю на цих самих платформах, але в нас наступного дня була артефакторика, так що домовилися перенести це на інший раз, а зараз мій особистий запас з накопичувача не витрачати. 

Тоді вони знайшли нам іншу розвагу — перекидання болда. Потрібно було навчитися чітко відчувати лімітовані десять секунд, щоб не позбуватися нього, як тільки зловили, але й не перетримувати й потім викидати від болю. Якщо спочатку нас просто посадили й сказали їм перекидатися з затримками на весь час, то коли ми, між незадоволеним бурчанням і жартами Зака ​​з Шиєном з одного боку й ошпареними руками з іншого, більш-менш відчули ці десять секунд, влаштували болд на землі. 

Що було добре, тут ми всі троє могли спокійно пересуватися, не те що в небі. Що було погано — це нам не дуже допомагало. Втім, все ж було краще, ніж вчора. На землі ми теж перехоплювали синій м'яч, а не безрезультатно ганялися за усміхненими старшокурсниками. Підсумок був передбачуваний — вони виграли — але різниця в рахунку вже була меншою.

У п'ятницю нарешті Зак дочекався, я прийшла з повним накопичувачем, який можна було витрачати собі на втіху. А підійшов він до цієї справи зі смаком — затягнув мене високо в небо (підозрюю, щоб Ед не бачив і не надавав йому потиличників), позначив двома маячками початок і кінець шляху, а потім махнув рукою, мовляв, давай, біжи. Я й пробіглася, що складного? Потрібно лише вчасно створювати платформу під ногу, от і всі справи. 

Переконавшись, що я сама по собі пересуватися можу й не падаю, шатен пішов далі — почав кидатися в мене заклинаннями, змушуючи виляти, ухиляючись від них. Потім ще й сам за мною бігати почав. Це було просто щось. Теж мені хитрун знайшовся — заганяв шарами, що йому тепер залишилося? Проте, трималася я довго, різко йдучи в сторони або знижуючись (щоправда, потім доводилося підійматися, а це складніше). 

І бігали б ми далі, якби не одне «але» — накопичувач. Сьогодні я за ним стежила, так що до крайнощів не довела й зупинилася вчасно. А шатен ні — налетів на мене, збиваючи з ніг, а далі ми стрімголов покотилися. Але сам же й пом'якшив платформу, так що падати було не боляче. Лежу на спині, він навис наді мною.

— Чого зупинилася?

— Накопичувач майже порожній.

— Шкода, — протягнув шатенчик знову по дитячому ображеним голосом, — добре бігаєш… Спускаємося?

— Так.

В один рух він виявився на ногах і подав мені руку, допомагаючи піднятися.

— А хочеш щось покажу?

— Що саме?

— Тобі сподобається, — хитро усміхнувся.

— Ну якщо сподобається… 

Крок до мене, хлопець міцно обхопив за талію, а вже в наступну секунду підлога під ногами зникла, і ми зірвалися вниз. Я скрикнула, потім прийшла в тихий жах, потім перехопило подих, потім почалася паніка. А цей дивиться на мене, усміхається шаленою усмішкою, та ще й сміється!

— Зак! Відпусти мене!

— Відпустити? Ти впевнена?

Він трохи послабив хватку, і я тут же зрозуміла, що ні, взагалі не впевнена.

— Ні, не відпускай!

— Ось те-то ж.

— Заку, ти ненормальний! І мені взагалі не подобається!

— А ти просто розслабся.

— Знаєш, не виходить, — я-то могла з Риса стрибати, але там у мене завжди був поруч мій дракон! — Особливо коли магії не залишилося!

— Дурненька, — старшокурсник клацнув мене по носі, — я ж тебе тримаю.

Тримає він! Але Заку я довіряла. Ще б пак, я ж бачила, що нагорі, під час всієї цієї біганини, він три рази мене підстраховував, коли я відстрибувала на край платформи. А з першого погляду він ще здається безбашенним і безвідповідальним… ні, впасти він мені не дасть. 

Стало трохи легше, я навіть відірвала погляд від старшенького й подивилася навколо. А подивитися було на що, видовище землі, що швидко наближалася, перехоплює подих. Перемігши свої страхи ми стаємо вільними. На цей раз нагородою мені були неймовірні відчуття й чарівне видовище.