Глава 27. Вимушена відвертість

Нікому не вір, то й ніхто не зрадить.

Позиція, яка часом тріщить по швах

Прокинулась я від того, що хтось голосно сопів під вухом і тикав в мене мордочкою. Розплющила очі й посміхнулася Ані, за звичкою простягнула руку й почухала їй шийку, а ось потім раптом згадала все: символи, кімнату, кулі — і різко сіла. 

Хлопці лежали тут же, але ознак усвідомленості поки не подавали. І це добре, тому що приміщення я впізнала — вітальня в кімнатах Реса — і мої речі, що лежали тут же, впізнала теж. Про те, як ми сюди потрапили думати буду пізніше, а зараз потрібно швидко це все звідси прибрати. Немов у відповідь на мої думки Брай щось тихо пробурчав, а Джейк ворухнув рукою, зіниці під закритими повіками зарухалися. Встати й перенести в іншу кімнату я не встигну, так що магія мені в руки.

— Ані, мила, допоможеш? — прошепотіла я.

Дракошка згідно кивнула, і ми по-швидкому наклали ілюзії на кілька моїх книжок, сумки, привезені із замку, і сорочку, в якій я прилетіла, а потім переодягнулася й помчала на обід, так і не прибравши…  загалом, на всі мої тут речі. Емай, потрібно бути уважніше й думати краще, у вітальні моїх речей взагалі бути більше не повинно! Раптом зайде сюди хто? Рес же вчитель та ще й куратор, хіба мало що кому від нього знадобиться?

— Ель? — здивований голос Джейка повернув зі світу думок, — це ж дракон ерʼДераона?

Ой, ой, ой!

— Точно вона, маленький демон! — Брай теж сів на килимі, притулившись спиною до дивану.

Ані спішно зістрибнула з моїх колін і показала йому язика, після чого взагалі полетіла, мовляв, ми їй нецікаві, і вона тут ні при чому.

— Якщо тут дракон ерʼДераона, то ми, — на щастя, це цікавило Брая більше ніж те, чому Ані сиділа зі мною, — в кімнаті ерʼДераона?!

— Так, — Джейк озирнувся, — тільки от як ми сюди потрапили? 

Фух, і цей на інше відволікся!

— А мене більше цікавить, де він сам. І чи потрібно нам змитися звідси до його приходу?

Я подумки хмикнула. Сподівайся. Наївний ти, якщо думаєш, що зможеш це зробити. Правда, я поняття не маю, як взагалі могло статися так, що вони тут. Мене-то захист пропустив без проблем, не важливо, я сюди прийшла чи мене сюди запхнули. А вони? Хоча насправді це важливо, яким способом нас сюди закинуло. І чому сюди? І де ми були до цього? І що

Мої думки перервали швидкі кроки в коридорі, різке відкриття дверей і рик Реса:

— Ріє, я ж тебе просив!

Тут він побачив нас, хлопців зокрема. Вираз обличчя різко змінився, і він вже набагато спокійніше (мабуть, згадав про конспірацію, нарешті) сказав:

— А, це ви, — при цьому свердлить Джейка незадоволеним поглядом, — і чому я не здивований? Це було риторичне питання, — обірвав він Брая, який хотів щось сказати. — Вставайте, нам є про що поговорити.

Навіть думати на цю тему не хочу… 

«Думати потрібно було раніше!»

«Ресе, а що це було?»

«Те, куди тобі сунутися було не варто!»

Раптом на весь гуртожиток пролунав голос: «Брай Кіриса ерʼШарен, Джейк Діерир ерʼБеріол, Дінаель Рамлир ерʼТінаел, Андрейс Ринрок ерʼДераон пройдіть до ректора».

— Все ж пройшли, — Рес прикрив очі, заспокоюючись і збираючись з думками, — ходімо.

Йшли ми мовчки. Тобто хлопці мовчали, а наш куратор тим часом мучив мене на тему того, що сталося, а я йому в усіх подробицях показувала й переказувала. Ставити запитання не наважувалася, він і без того був нервовий і злий. Страждала від цього тільки я, по-перше, тому що хлопців він не чіпав, по-друге, тому що тільки я це й бачила.

На мене ректор дивився дуже довго й дуже пильно, і все це в такому гробовому мовчанні, що я почала нервувати й з кожною секундою це тільки наростало.

— Дінаель, Андрейсе, залишіться, — він перевів погляд на хлопців. — Ви вільні до завтра, обговоріть все з куратором.

Вигляд у хлопців став ще більш шокований, хоча в мене зараз навряд чи був краще.

— Що не зрозуміло? — таким спокійним тоном запитав у них ректор, що навіть у мене мурашки по шкірі побігли.

Хм, підозрюю, нічого не зрозуміло. Особливо навіщо їх спочатку покликали, а тоді одразу випихують. Але про це вони навіть не заїкнулися, а виконали його попередні вказівки й змилися з кабінету. Ой, що буде… 

— Сядьте, — ректор вказав на крісла перед його столом.

Слухняно сіла й дивлюся на ректора, а він дивиться на мене, що реально нервує.

— Вона не братиме участі, — через довгу мовчазну паузу сказав Рес.

— Андрейсе, а давай для початку з'ясуємо хто — вона?

У мене по спині холодок пробіг, а він так вимогливо:

— Як тебе звати?

— Дінаель Рам, — мініпауза, — Лир ерʼТінаел.

— Та звичайно! Зеленоока дівчинка, дракон якої знаходиться в Шаарі з невідомою травмою ось уже п'ятий місяць. На вступних іспитах вона змогла чаклувати через риар, чого на такій відстані не зробить більшість бурштинових. Адже він і в той час був в Шаарі, просто ти вправно граєш зі словами, вірно? Та, через яку до мене в викладачі влаштувався герцог. Та, якій він дозволяє чаклувати зі своїм драконом… з Елдіроном! Та, крізь ілюзії якої не бачить жоден бурштиновий. Нарешті та, що пройшла випробування, хоча вона й символів цих не повинна була бачити! Будь вона зеленоокою, вона б помітила рожеві символи, а вже ніяк не білі. Знаєш, Андрейсе, я б багато в що повірив, якби це не був ти, — він знову повернувся до мене й вже набагато більш вимогливо, — ім'я, дане тобі при народженні?

— Раелія Рисрам ерʼДіасен, — ледь чутно прошепотіла я.

— І ілюзію, будь ласка.

Відчула, як вона спала й мої очі стали природно фіолетового кольору.

— Так-то краще, — обличчя ректора помітно розгладилося, а тон став навіть доброзичливим, — невже це було так складно? Знаєте, приховувати від мене особистість моїх учнів — не найкраща ідея.

— На те були причини.

— Багато на що є причини, Андрейсе. На те, щоб розповісти, теж. У чомусь і я можу допомогти, не думаєш? Іноді достатньо лише сказати правду й попросити. Чи я відмовив тобі, коли ти просив мене дев'ять років тому? Адже навіть вчителям не сказав про причини, як ти й хотів.