Глава 25. Сюрприз з болем

Хто дійсно хоче зустрітися

завжди знайде спосіб це зробити.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

На обід ми все-таки спізнилися, але, як не дивно, на нас не дуже сердилися. Іаріда так взагалі не звернула на таку дрібницю уваги, як і на зовнішній вигляд, і почала нас обіймати й цілувати. Я теж була рада їх бачити, все ж ментальне спілкування — це зовсім інше, а наживо ми давно не бачилися. А далі були нескінченні розповіді й розпитування що там у нас, як ми там, і так далі. Ми й розповідали, що ментально не встигли раніше, хоча й повторювалися іноді.

Ще одним сюрпризом стало те, що до вечері, в яку плавно перейшов наш обід, прилетів Ріан. Чоловікові я теж зраділа — скучила, знову ж. А ще сама його присутність огороджувала мене від головомийки з боку Реса, тому що при ньому він говорити чомусь не хотів. А ввечері я зобразила несамовито втомлений стан і відразу заплющила очі й вирівняла дихання, ніби як сплю. Друг зітхнув, але «будити» мене не став, а ліг і притягнув до себе.

З наступного ж ранку у нього банально не було можливості мене діставати. Або я, або він, а частіше обоє повністю загрузли у роботі й шанс хоча б трохи відпочити мені випав не скоро.

— Ресе, але ж у мене канікули! — заканючила я.

— Дійсно? — з такою явною іронією. — А що ж ти раніше про це не згадувала?

Спробуй скажи щось таке Даміру! Ні, я мовчки копалася в паперах і займалася своїм герцогством. У навчальний час він мене не чіпав з цим і сам доглядав за ним, за що йому величезне дякую, але на канікулах потрібно згадати хто ти така й що за відповідальність на тобі лежить. Так що канікул як таких у мене досі не було. Увечері в Шаар відпускали — це був найкращий час дня. 

Я не скаржилася, не сердилась і цілком розуміла їхню позицію й так, це нормально, але в мене навіть в академії вільного часу більше було. І повертатися туди за кілька днів, між іншим! Можу ж я хоч день відпочити?

— Ресе, будь ласка! Мені ці папери ось уже де сидять, — я показала це саме «ось де», — день всього, ти ж і без мене впораєшся, я тобі не потрібна.

— І що ти будеш робити?

— Відпочивати! — я ще не придумала як, але це не так важливо, — будь ласка, будь ласка.

— Та іди вже, — він махнув рукою, — зустрічаємося тут.

— Добре, — підстрибнула й чмокнула його в щоку, — дякую!

Я буквально помчала, а то передумає ще. Звичайно, самій по місту гуляти не дуже весело, але зі мною вся ця тяганина, яку нас послав робити Дамір, буде ні крапельки не швидше, так що шансів погуляти з Ресом все одно немає. Ех, шкода Ріан ще тиждень тому полетів, так би з ним сходили, а то й злітали куди.

Вулицею брела повільно, думаючи над тим, куди ж мені справді піти й в якій черговості. І зупинилася як укопана, не вірячи тому, що бачу. Адже це не може бути… може, більш ніж може. І насправді це погано й радісне биття мого серця зовсім ні до чого, мені потрібно розвернутися й швидко піти звідси, але замість цього я створила заклинання відведення погляду, поміняла собі колір очей і риси обличчя. 

По-хорошому, ще й одяг варто було б змінити, тому що я зараз зовсім не в образі, я зараз Рія. Але це вже зайва витрата сили. Саме через це, до речі, мені варто розвернутися й піти, але я цього не зробила. Відведення погляду спало, а тоді він мене побачив. Момент недовіри, потім — здивування, а потім усмішка на весь рот і зі швидкістю телепортації хлопець вже опинився біля мене.

— Ель! — радісно обійняв мене й закрутив.

— Джейк! — награно обурилася я.

— Я теж радий тебе бачити, кохана.

— Коханий, постав мене, будь ласка! — все так же награно обурююся, хоча насправді — приємно.

На землю мене опустив, але відпускати з обіймів не поспішав. Та і я не дуже-то хотіла, якщо чесно… 

— Джейку, а це хто?

Я прокрутилася в кільці його рук (бо відпускати мене все ще не хотів), щоб побачити хто говорить. А сонячний обійняв міцніше, поклав голову мені на плече й з усмішкою відповів дівчинці:

— Це — Ель.

— Ель? — його сестричка з інтересом дивилася на мене. — Та сама?

— Яка? — тут же зацікавилася я.

— Та, що

— Це секрет, пам'ятаєш? — втрутився Джейк.

— Ага! — дівчинка радісно закивала. — Нікому не скажу.

— От і добре, — він підморгнув дівчинці й вже мені. — Ель, це моя сестра — Еріка.

Те, що сестра, я вже й сама здогадалася. Було в них щось схоже, навіть не скажу, що. Може — очі? І я зараз маю на увазі зовсім не їхній колір.

— А ти з нами підеш? — перервала мої думки Еріка.

— Куди?

— А куди-небудь, — мала знизала плечима.

— Куди-небудь? — здивувалася я.

— Все потрібне ми вже зробили, а тут дехто вчитися не хоче, так що додому треба пізніше повернутися, — пояснив у самого вуха хлопець, від чого моє дихання почастішало.

— І це не ти?

— Кохана, без тебе все не те.

— Я теж сумувала, коханий.

— А тут що робиш?

— Я теж дечим займатися не хочу, так що вмовила дати мені вихідний.

— Ти тут перший раз? — запитала Еріка.

Хм, не те щоб перший раз, але всі попередні я цілком і повністю проводила у всіляких адміністративних будівлях.

— Раніше тут не бувала, — під «тут» я розумію не місто в цілому, а саме тут.

— Ти багато втратила, — Джейк переглянувся з Ерікою й сповістив, — зараз будемо виправляти!

Хавен — багате торгове місто, це я знала завжди. І в ньому багато всіляких скульптур, незвичайної архітектури, фонтанів, розписів, мозаїк на стінах і інших прикрас багатих. Якщо вони можуть собі дозволити, чому не зробити місто красивим? Але я й уявити не могла, наскільки він багатий на легенди, з цими самими прикрасами пов'язаними. 

У Еріки був талант оповідача, її історії захоплювали, її хотілося слухати й слухати. А її брат абсолютно безсовісно смішив мене, вставляючи свої коментарі й доповнення. Екскурсія була цікавою й веселою, але головне — тут був Джейк. Я й сама не могла уявити, як же я за ним скучила. Всі ці, здавалося б, незначні дрібниці: усмішка, призначена тільки мені, тепло його долоні, що ніжно стискає мою руку, блиск в очах при погляді на мене — були шалено приємними й змушували серце битися частіше.