Глава 23. Ігри для (не)спокою

Якщо починаєш гру, заздалегідь визнач
її правила і не відступай від них.
В іграх без плану легко можна програти.
Уроки шианкарської герцогині

— А тому що потрібно було з нами летіти, зрозумів? 

Так, я й сама раділа, що Брай не полетів, але не сказати цього не могла. А справа була в тому, що поки нас не було однокурснички активізувалися (вихідний все ж) і встигли так набриднути Браю з Анетою, що вони ховалися в кімнаті хлопців, куди пробралися через вікно під пологом невидимості. А коли ми разом посміялися з шапок, і Брай дізнався, що на цей раз ніякої нудьги смертної не було, взагалі видав мученицький стогін. Не подражнити його з цього приводу мені не дозволила совість.

— Я ж їм прямим текстом сказав! Коли вони відстануть?!

— Ніколи, — хмикнула я, — хіба що в тебе дівчина з'явиться. Або вони будуть впевнені, що вона в тебе є.

Брай з Анетою задумливо переглянулися.

— Це зіпсує їм нерви, — посміхнувся хлопець.

— І обламає всіх разом, — вона теж посміхнулася.

— Так що, мила?

— Звичайно, дорогий.

— Ей-ей-ей, а як же я? — встряв Джейк. — Вони ж тоді всі на мене повісяться!

— Значить, тобі теж потрібна дівчина, — видала я.

Тільки після того, як сказала, я зрозуміла, що тільки що сказала. І це усвідомлення боляче кольнуло в серце. Думка про те, що в нього може бути дівчина, була бридкою й неприємною.

— Хто б це міг бути? — протягнула Анета, хитро дивлячись на мене.

Що цікаво, Брай теж подивився на нас і усміхнувся. А руки, які обвивали мою талію, напружилися. Цей факт мене спантеличив, повернула голову й зловила погляд сонячного, на колінах якого якраз сиділа.

— Ель? — це Брай, та з натяком так.

Що — Ель? Ні, я-то розумію, що сиджу тут з Джейком і він мене обіймає. І так, мені це подобається, але що — Ель?

— Будеш моєю дівчиною?

Джейк запитав тихо і при цьому так на мене дивиться… навіть без смішинок, як домовлялися друзі, а по-іншому. І напружений. Чекає, що я скажу. А я… Рес тобі голову відірве. А ще я не можу — я заміжня. Заміжня! І я чесно не збиралася погоджуватися, але дивлячись йому в очі просто не змогла сказати «ні».

— Це ти будеш моїм хлопцем.

— Звісно, кохана, — Джейк усміхнувся неповторною усмішкою, а я мимоволі засяяла у відповідь.

Це був хороший вечір з друзями, та він сильно не відрізнявся від попередніх. Трохи пожартували про стосунки, звісно, але не більше, адже ми нікуди не виходили. Та й у смак ще, мабуть, не увійшли. А от наступний ранок почався незвичайно.

— Кохано, чарівно виглядаєш.

— Дякую, коханий.

Дір, почувши це, повернув голову й втупився в мене зацікавленим поглядом.

— Що, любий?

Він запитально пирхнув, але я й так розуміла, що.

— Він тепер мій хлопець, — пояснила я дракону, — ти ж не проти?

Той блиснув очима, знову пирхнув і повернувся боком, мовляв, залазьте. Ми й залізли, не чекаючи від нього ніякої підлості. А вона, підлість ця, була. 

Зліт — момент, коли варто триматися, а ось при рівному польоті дракона при певних обставинах можна навіть на ноги підійматися. Ми з Рисом раніше часто так робили. Завдання від Даміра, яке начебто допомагає «відчути» одне одного — підіймаєшся і йдеш від загривка до хвоста, а потім назад. Загалом, політ, якщо швидкість невелика, досить спокійне явище. Але на цей раз Дір не летів спокійно — він летів ривками. Піднімався, опускався, різко звертав, аж поки я не верескнула як істеричне дівчисько й не обхопила Джейка руками.

— Коханий, заспокой свого дракона!

Втім, в цьому вже не було необхідності — політ вирівнявся. Я ошелешено похитала головою й відпустила хлопця, що явно було помилкою — Дір знову різко рвонув вгору. Мої руки перемістилися на так спішно й абсолютно даремно покинуте місце, а ми знову полетіли рівно.

— Що це з ним? — пошепки запитала я.

— Не знаю, — так же пошепки відповів Джейк, — є припущення.

— Яке?

— Хочеш перевірити?

— Непогано було б знати.

— Опусти руки.

Я насупилася, але промовчала й необхідне зробила. А Дір втретє різко рвонув вгору, змушуючи мене спішно повернути їх назад.

— Хм, краще більше не прибирай.

— Не буду, — я замотала головою. — Нізащо.

Джейк усміхнувся, а я подумала, що прибирати й не хочу — мені подобається. Тільки зручніше переклала їх, щоб не лізти на хлопця й душити, а просто культурненько обіймати. І відчула, як приємно стискається в грудях серце, коли він мене теж обійняв «зручніше» й притиснув ближче.

В їдальні на нас поглядали з усіх боків, що нервувало. На початку року так і було, але за кілька місяців вони заспокоїлися і я відвикла. Начебто це й було нашою метою — щоб всі побачили, усвідомили й відстали від сонячних, але все ж відчувала себе незатишно. Адже нічого надзвичайного в нас теж не відбувалося! 

Подумаєш, Брай й Анета називають один одного «дорогими» й «милими», а ми з Джейком — «коханими». І ще те, що сидимо ми не як зазвичай — дівчата навпроти хлопців — а по парах, та ще й дехто обійняв мене за талію. І те, що сміючись, він ховає голову в моє волосся. І те, що я намагаюся зобразити закоханий погляд і підкреслено часто дивлюся на сонячного поруч. І взагалі ще безліч приємних дрібниць, від яких хочеться сміятися, але водночас це до запаморочення приємно. Нічого ж настільки дивовижного, щоб дивитися на нас весь сніданок!

День пройшов чудово. Чарівно. Хвилююче. Всі ці приємні дрібниці, з яких і складалися наші «стосунки», не давали усмішці зійти з обличчя, а настрій стрибав від відмінного до супервідмінного. І навіть забаганка Діра, у вигляді того, що я обов'язково повинна обіймати Джейка, була зовсім необтяжливою. Єдине, що мене турбувало — реакція Реса. Точніше, повна її відсутність. Ні слова, ні жесту, ні погляду. Це насторожувало, змушувало чекати чогось гіршого. Близьку смерть одного сонячноокого, наприклад.