Глава 22. Пірнути у прірву

Життя — вічний вибір між тим, щоб потурати своїм бажанням,

 і почуттям незадоволеності, коли розум все ж перемагає.

Фраза одного мудреця

Дні летіли за днями, тижні за тижнями. Поганих новин більше не було, втім, як і хороших. Поступово воно немов забулося, відійшло на другий план, поступаючись місцем тому що тут і зараз. Чому так я розуміла й навіть це заохочувала, адже вплинути я мало як могла, а от вчитися — так. І краще щоб мої сили йшли на це, а не на хвилювання й псування моїх же нервів. 

Забулося настільки, що я зважилася — а Рес відпустив — полетіти в місто. По-перше, ми все ж влітку недорахували й теплих речей у мене не вистачало. Не катастрофічно, але дещо докупити потрібно було. Брай летіти відмовився навідріз, йому й минулого разу вистачило: це були муки й мучитися знову він не має наміру, тому що це — мука. Саме так, з трьома «муками». Одне з нових завдань Малека на противагу «п'яти синонімам» — коли ми вже знайшли саме те, що найбільш ясно висловлює нашу думку, то не варто намагатися придумати щось інше й замінювати його. Ідеальне слово можна й потрібно повторювати. 

Бе-бе-бе, і без Брая обійдуся! У Анети теж знайшлися якісь справи, хоча її очі так блищали, що мимоволі з'являлася думка — ніяких справ у неї насправді немає. Зі мною полетів Джейк. Якщо бути точним, то я з ним, тому що Дір — його дракон, але суті це не міняє. Настрій був прекрасним, часу до міста теж досить, та й компанія приємна. І ця сама компанія безсоромно користувалася всім перерахованим і без кінця мене смішила. 

Це він так захищався, коли в мене з'являлося непереборне бажання задушити декого сонячного за попередню шпильку. Розсміши мене знову — і вже руки, що тягнулися до його горла, чомусь обвивають його ж шию, а я істерично регочу, вткнувшись йому в плече. Заспокоївшись, що зайняло чимало часу, глянула на нього… 

Ця ситуація так нагадує мені іншу — я з Ріаном, ось так само сиджу в нього на руках і не можу відвести погляд від його очей, його руки на моїй талії, вітер, який лоскоче шкіру обличчя. Хіба що тоді я не обіймала його за шию, але це діяло у зворотну сторону. Пам'ятаю й що було далі — він мене поцілував. І вкусив, але це інша історія. І… 

В усьому винен Ріан! Після Тижня Єднання я повернулася цілком адекватна, без цих непотрібних думок, які постійно лізли в голову. І що тепер? І тепер знову він винен (а хто ж ще?!) в тому, що я сиджу й намагаюся прогнати з голови абсолютно зайвий образ мене й одного сонячного, очі якого буквально полонять і не дають відвести погляд. І це точно Ріан винен в тому, що кожен, навіть найменший, дотик сонячного відчувається так гостро, що серцебиття почастішало, а вуста самі собою розкрилися, даючи почастішати й диханню. І правильно, здається, моєму мозку відчайдушно не вистачає кисню. А як ще пояснити цю ману й те, що думати ні про що інше просто не виходить? Так, ми точно летимо надто високо — повітря тут розріджене. Потрібно б нижче спуститися… 

Немов почувши мене, повітря розрізав гучний свист і світловий спалах.

— Нас звуть, — чомусь пошепки не те запитала, не то констатувала я. 

— Так, — з неприхованим жалем прошепотів Джейк, на якого нестача кисню теж впливала. 

Хлопець на секунду прикрив очі й хитнув головою, а потім сказав Діру спускатися.

Причина, з якої нас покликали, була далеко не радісною — купецька дочка загубилася. Втім, нічого, що не можна було б вирішити. Заклинання пошуку я знала якнайкраще, що й давало мені свого часу можливість від нього успішно ховатися. Завдяки Тижню Єднання його знав і Джейк, так що чаклував саме він, а потім ми разом полетіли по сліду. Дитину знайшли швидко — відійти вона встигла недалеко, особливо якщо міряти на крила дракона. 

Не минуло й пів години, як батько ледь не плакав від щастя й обіймав маленьку дівчинку, обіцяючи нам мало не весь світ в подяку. Доньці його було близько чотирьох, може п'ять, не більше. За свою коротку подорож вона не встигла ні злякатися, ні навіть зрозуміти, що щось не так. Ніби просто пішла прогулятися. А ось політ на драконі залишив незабутнє враження — вона дивилася на Діра закоханими очима й, по-моєму, подумки була явно не тут.

— Дядю, — вона підійшла й смикнула Джейка за рукав, звертаючи на себе й без того звернену на неї увагу, — а можна ще політати?

Джейк запитально подивився на купця, який почав вибачатися й говорити доньці, щоб не приставала до нас і взагалі ми й так святі (дивно про магів таке чути) і її знайшли в полях. Не хотів нас «обтяжувати».

— Дядю, покатай дитину, — усміхнулася я.

Обличчя дівчинки тут же засяяло, але вона все одно закинула голову й втупилася на «дядю»:

— Можна?

— Можна, — він теж усміхнувся, — а познайомитися хочеш?

Вона з ентузіазмом закивала, а «дядя» підвів за руку до Діра й представив їх одне одному. Це так мило виглядало, що усмішка не злазила з мого обличчя.

Поки Джейк з Діром катали дівчинку по небу, я займалася її батьком, а саме — його заспокоєнням. Мовляв, літати на драконі — це абсолютно нормально, безпечно, а в Джейка взагалі досвід неймовірний — кожен день мене возить — і так далі. 

Відволікшись від хвилювань, чоловік знову згадав про те, що хотів нам віддячити. На щастя чи ні, а раптом він зрозумів, що ми ніби як дворяни й гроші нам точно не потрібні. А ще він згадав, що сам купець, і почав пропонувати мені свої товари. Я активно відмовлялася рівно до того моменту, як він показав мені власне товари — одяг. Адже ми саме за ним і збиралися, а вибір тут був непоганий і якість теж прийнятна. 

Коли повернулися Джейк з дівчинкою, я вже вибрала й наміряв все те, чого мені не вистачало, встигла посперечатися з її татком через те, що він відмовлявся брати навіть мідянки, вирішила, що добре, так і бути, і взагалі думала над тим, що робити далі. Попутно я приміряла в'язані шапочки з кісками, бантиками, незвичайними малюнками й всякими іншими кумедними штуками.