Глава 18. Милі сусідки

Крилатий крилатому різниця.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

День почався жахливо. Я прекрасно виспалася на тепленькій подушечці-Ресі, отримала своє ранкове «маєш чудовий вигляд», відучилася цілий день, пообідала й полетіла з Ніком в Шаар. Ні, брешу — день починався добре. І тривав добре. А ось як ми повернулися…  

Повернулися ми з Ніком пізніше звичайного, хоча на вечерю все одно встигли. Друзів в їдальні вже не було. Воно й зрозуміло, не будуть же вони тут годину сидіти й чекати мене? Поїла я швидко, сама я взагалі завжди їла швидко, проблема тільки в тому, що сама я їла рідко. І ось збираюся вже встати з-за столу, а тут до мене підсіла Каріма, а за нею — ще двоє дівчат.

Та так сіли, що вийти, не зачепивши їх, не вийде. І обличчя… так, я зрозуміла, що вони явно не про погоду говорити прийшли, але що їм потрібно? Як почула — засміялася в голос, не втрималася. Вони прийшли мене про розподіл хлопців просвіщати. Їм теж не сподобалося, як ми з Джейком танцювали на балу. Ой, не можу!

— Ти чого смієшся? — своїм противним голоском проспівала Каріма. — Тебе взагалі тут бути не повинно! Не розумію, як в академію безкрилу взяли, — це слово вона виплюнула, — і куди ректор тільки дивився?

— Та дивився явно краще вашого. Хоча б той факт, що я на артефакториці чаклувала, тебе не бентежить?

— За тебе все золотоокий зробив!

— Я, на відміну від тебе, зробила все сама. А якби ти була зайнята завданням, а не якимись дурними домислами й претензіями, Арену не довелося б тобі допомагати.

— Стеж за виразами! — Каріма засичала. — Те, що ти спиш з золотим, ще не дає тобі права обзивати мене!

— Що? — я аж поперхнулася й через це закашлялась. — Тобі хто таку маячню наплів?

— Скажеш, це не так? А то ми не бачимо й не розуміємо. Та ти у своїй кімнаті через ніч ночуєш в кращому випадку!

Крити було нічим. Не буду ж я їй говорити, що сплю в компанії нашого куратора й двох його драконів?

— Мені настільки приємна твоя компанія, що я готова спати хоч на землі під корпусом, аби не в одній кімнаті з тобою!

— Так, компанія золотоокого набагато приємніше, — з явним натяком, — хіба ні?

— По-перше, це чистої води вигадки. По-друге, не твоє діло, ясно?

— А чиє ж?

— Як мінімум, того хто кличе їх на ім'я, а не кидається на колір очей.

Та й з того, яким чином вона називає колір їхніх очей, багато чого зрозуміти можна.

— Ось як ти?

— Точно не як ти. І взагалі, ви мене дістали вже! — спробувала встати, але мовчазні стражниці з боків завадили. — Руки прибрали й дайте пройти! — гаркнула я.

— А ти не кричи на нас! — теж гаркнула Каріма. — Не маєш права! І ти не вийдеш звідси поки не зрозумієш — є правила, яким потрібно підкорятися.

— Правила? — перебила я її. — Щось я у зводі правил академії такого не помітила. І взагалі, чому б вам не піти й не просвітити хлопців? Думаю, вони високо оцінять ваші «правила».

— Знаєш що? — вона знову засичала.

Далі пішли образи з-поміж тих, що пристойним дівчаткам знати не можна. Вони все одно знають, звісно, але пристойні дівчатка цим знанням не світять.

— Досить! — почувся голос з-за спини, у якому бринів метал. — Встали.

Вони підкорилися мовчки й миттєво, а Джейк ледь помітно кивнув мені. Я теж підкорилася мовчки й миттєво, тому що такий тон іншого не припускав. Але встала я з іншого боку від нього. 

Легке ворушіння пальцями, вони четверо опинилися під пологом тиші. Я можу почути крізь нього, мої очі-то на рівень вище Джейка, але все так само слухняно стою й дивлюся на пантоміму на обличчі в Каріми і її свити. Він не кричав, він навіть не підвищував голос, це було видно. Але іноді достатньо лише холодного, пронизливого до тремтіння тону, щоб домогтися потрібного — вони блідли з кожною секундою. 

Через десь хвилинку Джейк щось запитав, вони з ентузіазмом закивали, а він зняв заклинання й повернувся до мене. Все так же слухняно дала увести себе з їдальні й посадити на Діра, навіть не звертаючи увагу на те, що чомусь попереду.

— Дякую.

Він лише усміхнувся й ледь помітно хитнув головою:

— Вони до тебе більше не підійдуть.

— Що ти їм сказав?

— Все, що думаю з цього приводу.

Гаразд, насправді мені все одно. Хвилює зовсім інше:

— Ти… давно чув?

— Десь з твоєї фрази про вигадки.

Я не змогла стримати полегшеного зітхання. На думку тієї компашки мені було плювати, але якби те, що вони говорили, чув Джейк… навіть думати про це не хочу.

— А ти…?

— За тобою прилетів, — хлопець вірно зрозумів моє запитання, — ти затримувалася, але не могла ж взагалі пропустити вечерю.

— Дякую.

Це було настільки приємно. Такий простий жест, але як багато він означав! Мимоволі заусміхалася й притиснулася до нього тісніше.

— Ель? — через мовчазну паузу запитав Джейк. — Хто він?

— Він? — мені аж подих перехопило, а серце пропустило удар.

— Той, з ким ти летиш відразу після обіду. З корпусу великих.

Я ледве стримала полегшений видих. Він всього лише про Ніка… я вже почала боятися, що він чув розмову раніше «вигадок»!

— Нік? Просто друг.

— Просто друг… і куди ви літаєте не скажеш, так? — сумна посмішка.

— Я, — а можеш відвернутися, я подумаю трошки? Не можу складати байки, коли ти на мене дивишся, — в Шаар.

— В Шаар? — попри шепіт, він почув. — До твого дракона?

— Так.

— Ель, ми те

— Тшшш, — перебила я його й навіть палець до губ притулила, — я літаю туди з Ніком. Це… потрібно йому й мені.

Нісенітниця якась вийшла. Джейк зітхнув, повільно кивнув, немов приймаючи щось, що хоче й не може змінити, виразно подивившись на мій палець. А я зрозуміла, засоромилася й поспішно відвела руку.

— Ель, ти — чудо, — хихикнув хлопець.