15.2

Навдивовижу після, напевно, півгодинного відпочинку, та ще й без цього емаєвського заклинання, ми з друзями добігли до академії хвилин за двадцять п'ять-тридцять. Я б сама може й швидше (все ж швидке відновлення — як раз по частині Даміра), але Анета явно втомилася, та й хлопці, хоч і намагалися не показувати, але захекались. 

Хтось із групи навіть випередив нас, хтось — біг ззаду, хтось взагалі встав раніше і йшов пішки. Половина гірко стогнала, тому що не послухалася попередження й зілля вчора не зварила. А ось ми попрямували прямо в гуртожиток, Анета — до себе, я — до хлопців.

— Джейку, а ти точно все правильно зварив? — Брай недовірливо дивився на рідину в склянці. — Чому в неї такий колір?

— Та звідки я знаю? Вперше ж.

— А це пити можна?

— Не хочеш — не пий, я ж не змушую.

— Та я як раз хочу, але… 

Я мовчки підійшла до них, взяла одну зі склянок і одним махом випила, тут же скривившись від смаку.

— Ель? — Брай.

— Ель! — Джейк.

— Воно повинно бути таким.

— Впевнена?

— Ні, — я кивнула, а їхні брови полізли на лоб. — Отруюсь — вилікують, не думаю, щоб нам дали рецепт, в якому можна смертельно щось сплутати. Розбудите мене, — пробурмотіла, падаючи на ліжко.

Хлопці подивилися на мене, на склянки, знову на мене, на себе, схоже, повірили моїм словам і теж випили. Та я це лиш чула, бо мене відрубало.

Ммм… а непогано так подіяло, він молодець. Я розплющила очі й оцінила обстановку — лежу бочком на чиємусь ліжку, переді мною — Джейк, ззаду сопе Брай. Випили пізніше, значить прокинуться теж пізніше. Погляд сам собою ковзнув по обличчю переді мною, опустився трохи нижче, зніяковіло піднявся й натрапив на сонячні очі.

— Ну як? — пошепки запитав Джейк.

— Здорово.

Усміхнулася, він теж. Лежимо один навпроти одного, ледь не торкаючись носами, дивимося в очі й усміхаємося. Було щось тепле й чарівне в цій миті. Ззаду завозився Брай та пихнув мене ліктем. Я теж його пхнула, бо нічого.

— Ммм, — невдоволено буркнув він. — Ви давайте, йдіть куди-небудь, а то заважаєте.

Нормально?!

— А ти? — запитав Джейк.

— А я посплю ще.

— У нас урок скоро, не боїшся запізнитися? — така ось я зануда, що поробиш.

— Я? Ні, я не боюся. А ти що, боїшся?

— Я? — відповідаю Браю, а дивлюся чомусь на Джейка. — Ні, я боюся тільки фіз підготовки, лоскоту й відсутності карамельного морозива.

— Лоскоту? — Джейк підвівся на лікті, а рука потягнулася до мене.

Ой, потрібно було щось інше сказати, дійсно потрібно було. Сонячні очі гіпнотизують мене, а його рука безсоромно тягнеться все ближче й ближче. Відсуваюся, його рука за мною, я знову відсуваюся й впираюся спиною в Брая, який щось обурено бурчить. 

Один блискавичний рух Джейка і я вже голосно регочу й намагаюся ухилитися від неї, а потім і від другої. Джейк навис наді мною і, закусивши губу, лоскоче, я звиваюся, регочу й намагаюся від нього відбитися, Брай щось ну дуже невдоволено бурчить ззаду, але ми обоє не звертаємо на це уваги.

— Джейку, припини, — крізь сміх прошу я.

— Ммм? — його пальці зупинили тортури, все ще залишаючись на моїй талії, а очі наблизилися до мене. — А що мені за це буде? — питає пошепки.

— А нічого, — так само пошепки відповідаю.

— Дай подумати… ні, не згоден, — пальці легко ворухнулися, я трохи посунулася й закусила губу, а він хитро усміхнувся. — Інші варіанти?

— Відсутні.

— Що ж… тоді я змушений продовжити.

— Ааа! Ахаха! Джейк!

Він зупинився, нахилився ближче до мене, очі хитро блиснули:

— Повторюєшся, — пошепки. — П'ять синонімів, будь ласка.

— Тиран! — видала я, тут же про це пошкодувавши — пальці знову мене залоскотали. — Розумний, красивий, — поспішила я виправитися, — чудовий, милий, — лоскіт, яка припинився після «розумного», знову почався. — Ааа, тобі що «милий» не подобається? — він негативно хитнув головою, руки завмерли, даючи мені подумати краще. — Веселий, привітний… Ааа, а зараз що не так?

— Мало.

— П'ять є!

— Мало, — повторив хлопець.

Це вже точно нахабство!

— Нахабний!

Звичайно, це Джейку не сподобалося. Він знову мене залоскотав, а я почала реготати й звиватися, намагаючись врятуватися. Взагалі можна попридумувати ще характеристик, але дехто знахабнів і просто так я це залишати не збираюся! 

Мій запал пішов через хвилинку, коли з'ясувалося, що при всьому моєму бажанні він тримає міцно й пускати не збирається. Не силою — так хитрістю візьмемо, є у нас заборонені прийомчики.

— Джеееейк, — а голос такий бархатистий, такий проникливий.

— Придумала? — зупинився, нахилився до мене.

— Так, — додаю ще таких ноток в голосок і шепочу, а то він все ще далеко.

— Я слухаю, — нахилився ближче на кілька сантиметрів.

— Бажаний, — і такий проникливий голос.

Ух, як його пройняло, я навіть не очікувала! Втім, так навіть краще — ривок, поки він ще до тями не прийшов, і вже я сиджу зверху. Хм, а чому б і ні? Нахилилася до його обличчя й добила:

— Переможений!

Після цього я з гордим виглядом зіскочила й зробила пару кроків, перш ніж почула смішок Брая:

— Це точно.

Різкий поворот і я дивлюся на нього.

— А ти взагалі… спи давай! — чомусь я зніяковіла.

— Поспиш тут з вами, — пирхнув хлопець. — Мало того, що шумлять, так ще й пхаються весь час!

— Так не спи тут! — я ще більше зніяковіла. — Нам взагалі на урок час вже.

— Так, час, — він зареготав і гепнувся на подушку. — Ото і йди.

— А ви?!

Мої спроби підняти двох хлопців з ліжка особливими успіхами не увінчалися. Стусанами-то я б їх швидко підняла, але чомусь використовувала тільки слова. І ще чомусь підняти я намагалася тільки Брая, який пасивно пручався, а саме — перекинувся на бік і накрився зверху подушкою, абсолютно на мене не реагуючи. Інший сонячний мовчки лежав і дивився в стелю, теж не звертаючи на мене уваги, але я його й не чіпала. Не знаю, чому.