Глава 12. Ціна дурниць

Не лети туди, де тебе не чекають.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

— Привіт, — я усміхнулася своїй сусідці, з якою в минулий раз ми навіть не побачилися.

— О, притяглася нарешті, — протягнула дівчина противно-зарозумілим голосом. — Ну привіт.

— Я — Ель, — зробила ще одну спробу зав'язати нормальні відносини.

— Каріма, — все той же тон, а вона взагалі від мене відвернулася.

Мда, щось мені підказує, що нормальних тут не вийде. Ось вміють же деякі люди викликати антипатію! Я теж від неї відвернулася й підійшла до ліжка, на яке два тижні тому звалила всі видані мені підручники.

— Карімо, а де мої книжки?

— Я прибрала твої книжки зі свого ліжка.

— А з чого воно стало твоїм? — мені не шкода, я взагалі на найближче звалила, але сам факт!

— Я його вибрала.

— А до цього я його вибрала.

— А ти в мене не запитала.

Пф...

— А ти, значить, у мене запитала?

Дівчисько перевело на мене зневажливий погляд:

— Та що ти до цього ліжка причепилася?!

Ще раз пф...

— Мені взагалі все одно, спи де хочеш. Куди ти поклала мої книжки?

— На столі твої книжки лежать, заспокойся, — вона закотила очі, а потім встала й кинула мені. — Я буду у ванній, мої речі не смій чіпати.

Прямо як ти мої підручники? Потрібні мені твої речі, а як же! Я поклала сумки біля свого нового ліжка. Явно не розумію логіку цієї дівчини, моє нове ліжко буле ближче до вікна і, по ідеї, повинне була їй сподобається більше. Тоді підійшла до столу й ретельно переглянула гору виданих мені в бібліотеці необхідних знань. Начебто все на місці.

«Рі, зроби три кроки вліво й повернись до вікна правим боком» — пролунав в голові голос мого чоловічка.

Що тобі тільки в голову не стукне! Добре, мені ж не складно. Тепер я стояла спиною до стіни й дивувалася, навіщо ж йому таке знадобилося. А в наступну секунду чиїсь руки (не складно здогадатися, чиї) затягнули мене назад, і я опинилася в повній темряві.

— Рін! Я тебе зараз, — закінчити не змогла, тому що він затиснув мені рот долонею.

— Тшшш, не пали контору, — щось вималював у повітрі й прибрав руку. — Тепер можна.

— Ти! Ніколи так не роби, зрозумів?! — спалах гніву швидко пройшов і зараз мені було набагато цікавіше інше, — де ми?

— Таємні ходи пронизують всю будівлю.

— Таємні? — я багатозначно подивилася на нього.

— Не те щоб таємні, просто студентам про них не говорять. І студентам наче тут ходити не можна. Але це спірне питання, тому як нез'ясоване, тому що студентам про них не говорять. Але це й не потрібно — найбільш спритні самі знайдуть їх ще до кінця року. Хлопці, в основному. Так що ти тепер одна з небагатьох дівчат, які знають про них.

— Хлопці? Так, дівчата навряд чи будуть лазити по кімнатах і шукати таємні важелі, або як там сюди потрапити. А так в кожну кімнату можна зайти?

— Так, — Ріан багатозначно усміхнувся. — В будь-яку.

— Щось мені підказує, що в хлопців це популярне місце.

— Навіть не уявляєш наскільки. Йдемо до Ана?

— Так, — я закивала, з цікавістю роззираючись.

— Ні, почекай, — він повернувся до стіни, де по ідеї є вхід в мою кімнату, і знову зобразив щось в повітрі. — Ось тепер можемо йти.

— А ти що зробив?

— Охоронку на твої речі накинув, щось не подобається мені ця дівка. І ще вхід захистив, тепер сюди зможеш пройти тільки ти.

— Здорово! А як це зробити?

— А ось, — Ріан показав точку на стіні, на яку потрібно було натиснути. — Зрозуміла? Добре,  йдемо. Я невидимість на нас накинув.

— А невидимість навіщо?

— Тут ніби як не можна ходити. Хоча це спірно. І ще це популярне місце в хлопців, не забула? Ні до чого світитися. Тим більше входячи в учительську, — він хихикнув.

— А що з учительською не так? — тут же зорієнтувалася я.

— Побачиш, — знову хихикнув.

У посланці тобі піти, мені так цікаво стало!

На черговому повороті мій чоловічок зупинився й заплюдив очі.

— Ріне?

— Почекай. Там бурштинові теж є, зараз Ан нам нову невидимість зробить. Дай руку, — я слухняно вклала свою долоню в його й він притягнув мене ближче. — Бачиш?

— Вау! — я дійсно побачила, як за поворотом стояли хлопці років сімнадцяти й щось обговорювали. — Але як ти це робив? Там же бурштиновий, ти не повинен бачити крізь його невидимість.

— Це й не я, це Ан.

— В сенсі?

— Це Ан дивиться, він їх бачить. Просто тут за стіною стоїть, тому різницю в куті зору не помітно. А я дивлюся його очима. І ти теж.

— Але як?

— Тут ти й не такому навчишся, — я не бачила, але Ріан точно усміхнувся.

— Здорово! А що їм усім тут потрібно?

— Хочеш послухати? Зараз.

Я дійсно почула голоси хлопців.

— Ти не можеш зламати його захист?! — якийсь недовірливий голос каже бурштиновому.

— Ні. От Емай, він крутий!

— Ще б не був крутий, він же вчитель, — пирхнув хтось.

— З чого ви взяли, що це він? Нічого ж не видно.

— Дівчину же ми змогли зламати, — якийсь зеленоокий з мрійливим виразом обличчя. — А вона нічого так. Думаю, я полюблю артефакторику.

Я насторожилася й відчула, як Ріан теж подався вперед.

— Вона була бурштинова, і це робив не ти, а я, — огризнувся все той же сонячний, який без успіху намагався побачити щось за стіною, — та й теж спірно. По-моєму, вона просто не в курсі була й накинула так, про всяк випадок. Сумніваюся, щоб я зміг пробитися крізь її реальний захист.

— А цей? Він тоді хто?

— Та звідки я знаю?! Ти бачиш те ж, що і я.

— Я нічого не бачу.

— Саме так!

— Слухайте, а може вже список вивісили?

— Та пора б уже, обід навіть пройшов, — пробурчав бурштиновий, — покличте хтось Якима, може він прилетів нарешті.