Глава 10. Сон дракона

У будь-якому кошмарі головне – не втрачати надії прокинутися

Зі збірки приказок Дроакської імперії

Біль. Страх. Страждання. Скорбота. Співчуття. Почуття змінювалися ще швидше, ніж образи. Самотність. Відчай. Вина. Абстрактність змінилася на реальне зображення. Чоловік. Мій батько. Крик. Мій крик. І рев мого дракона. 

Я бачу себе, як на її обличчі проявляються всі ці ж почуття, фізично відчуваю її біль. Вона біжить. Я хапаю її й не даю цього зробити. Вона виривається. Їй боляче. У неї ще є надія. А він лежить. Він уже мертвий, я це знаю. Його тіло лежить на холодних каменях посеред льотного майданчика. А вона хоче туди. Ні, туди не можна. 

Істерика. Крики. Відчай. І знову біль. І знову крик. Картинка змінилася. Біль пронизує в саме серце. Потім — купа каміння. Пил. І її тіло. Мертве. Бездиханне. Біль. Скорбота. Рев. Чотири струмені полум'я, що охоплюють її тіло. Вогонь. Гар.  Дим. Жар. Рев. Він всюди. Рев, що зривається на гарчання. Рев, що переходить в скорботні схлипи. Рев, що охоплює всю свідомість. І більше немає нічого. Лише її палаюче тіло й біль.

— Рисе! Рис, дорогий, прокинься, — почулися крізь рев драконів слова Реса, — Рисе, їй погано, ти їй потрібен.

Картинка відійшла, хоча у вухах все ще дзвеніло. Я насилу змогла розплющити повіки. Все тіло боліло. Голова розколювалася. Очі пекло від сліз. Холодно. І боляче. Не просто фізично боляче, а щось більше. Порожнеча всередині.

— Рис!

Ледь до мене хоч приблизно дійшло, що сталося, як я як ошпарена підірвалася й сіпнулася до Риса. Ноги не тримали абсолютно.

— Тшшшш, тихо, — Рес підхопив мене й допоміг зробити крок до дракона. — Тихо… вже все пройшло.

— Рис! — я обняла шию дракона, заодно повиснувши й прихилившись до нього. — Рисонька… Рамі, милий мій. Погано тобі, так? Я знаю, — схлипнула, — мені теж. Я не прийшла сьогодні… тобі тут погано? Мені теж без тебе погано… вибач мені, — знову схлипнула, ноги підкосилися, але він обвив мене хвостом, не даючи впасти. — Я знаю, милий, я знаю… я теж це бачила.

Сльози текли проти моєї волі, і я безсило сперлася на Риса. Не могла навіть стояти, не те що ворушитися. Дракон акуратно ліг, уклав мене на крило, тісно притиснувши до себе й прикривши другим зверху. Рамі, я так тебе люблю! Як же ми переживемо ці п'ять років?

***

Відчувала я себе жахливіше нікуди. Рис подивився на мене, повернув голову і щось прогарчав.

— Ріє?!

Крило відгорнулося й переді мною тут же схилилися стурбовані обличчя Реса, Даміра й Ріана.

— Айдар, — ледь чутно прохрипіла я, — покличте Айдара.

Наступні хвилини були немов у тумані. Рес і Рок з неймовірною швидкістю зникли, а Ріан сів поруч, взяв мене за руку й почав щось говорити. Я не могла розібрати ні слова, але це заспокоювало.

За кілька хвилин в полі мого зору з'явився Айдар, присів і почав мене оглядати. Похитав головою, щось сказав моїм друзям, вони швидко закивали й теж присіли поруч зі мною. Далі він щось говорив, вони щось відповідали або питали, він знову щось говорив. А потім вони всі почали чаклувати. Підозрюю, що вони почали чаклувати, бо я відразу відключилася.

***

— Рі, ти як?

Я розплющила очі. Все ще лежу біля Риса, наді мною нависла схвильована голова Реса. Дамір, Ріан й Айдар сидять поруч і теж дивляться на мене. Хм, як я? Спробувала ворухнутися, сіла й покрутила головою.

— Нормально. Навіть добре. Дякую, Айдаре.

— Це не я, — він похитав головою. — Я хороший лікар, але таке… за такий короткий проміжок часу. Дякуй друзям.

— Дякую.

Я розгублено глянула на Реса. Тільки зараз помітила, що він неприродно блідий. Як і інші.

— А що?

— Рі, ти хоч уявляєш, що це взагалі було?

Я невпевнено кивнула головою. Начебто в мене є гіпотеза, але ж це не може… 

— Сон дракона, — підтвердив Рес.

— Але

— Алеанель дранак, — прошепотів Айдар і переклав, дивлячись на мій здивований погляд. — Дитя дракона.

— А це що означає?

Він не відповів, тільки здивовано похитав головою. Потім кивнув Даміру, сказав мені звертатися в разі чого й полетів до інших пацієнтів.

— Так, а тепер давайте послідовно. Як я тут опинилася?

— Ми з Роком тебе принесли.

— А що сталося?

— Та ти горланила на весь замок, при цьому ще примудрялася плакати й ревіти мало не як дракон. Це я не кажу про метання і якісь хаотичні рухи, — Ріан зобразив щось незрозуміле в повітрі. — Ти в курсі, що ти собі вночі руку зламала?

— Як? — жахнулася я.

— Так як, як, — чоловік похитав головою, — махнула й з усієї сили вдарилася об кут ліжка. Але ти навіть не помітила цього, по-моєму.

— Еееее, — я оглянула обидві свої руки. — Праву чи ліву?

— Обидві, якщо бути точним, — з похмурим виглядом відповів Рес. — Другу трохи пізніше. А про решту тобі краще й не знати.

— Аааа, — я проковтнула клубок у горлі, — як довго це все було?

— Ріє, людину, яка бачить сон дракона, просто так не розбудити, — втрутився Дамір. — Це припинилося лише коли ми розбудили Рисрама.

— Оооо, — тільки й змогла видавити черговий звук я. — Ааааа. Поясніть мені тепер, що це за сон такий. Я, здається, не до кінця розумію.

— Сни дракона, — Дамір задумався. — Про них відомо не так багато. Це був сон Риса, ти ж розумієш? І ти відчувала те, що й він. Навіть більше, дивлячись на тебе, я б сказав, що ти робила те, що й він. Що ти бачила?

— Смерть батька. І матері Риса.

— Я так і думав. Це глибоко закарбувалося у вас обох у свідомості. Це могло проявитися й через рік, і через п'ять років, і через десять. Вдень ми всі носимо маски, але ніч оголює нас, робить вразливими, і тоді подібне виходить назовні. Просто так ні, але коли це накладається на події з реального світу…  особливо якщо він відчував те, що й тоді.