7.2

Провалялася калачиком я недовго, все ж таки була голодна й це привело мене до тями. Не тільки це, це просто змусило ворухнутися й почати міркувати, а ось Ані повністю взяла на себе задачу по моєму звеселянню. Потрібно сказати, виходило це в неї чудово. Ми покаталися по ліжку, бавлячись, а потім я все ж піднялася й пішла у ванну. 

Вийшла, зібралася, одяглася, сиджу й думаю, що робити далі. Перше — їсти хочу, а в замку мене вже не нагодують. Так, з дисципліною тут суворо. Але чому б не поєднати приємне з приємним та не полетіти зараз за одягом? Ніщо так не підіймає настрій і сприяє душевній рівновазі дівчини, як покупки. А десь там можна й перекусити зайти. Відмінний план!

Рес вислухав і схвалив, сказав спускатися на льотний майданчик. І от йду я по замку, повертаю до східців (а треба зауважити, що наші з Ресом кімнати на одному поверсі й навіть в одному крилі), а там на підвіконні сидить Ріан. І вигляд у нього якийсь невтішний, та й пом’ятенький. Мені його навіть на секунду шкода стало, але ноги самі відскочили назад за кут і бігом понесли по коридору. 

Та не встигла я пробігти й двадцяти кроків, як дорогу мені загородила прекрасна червона дракониця. Вона оглянула мене з ніг до голови, обнюхала, повернула й повторила свої дії.

— Ти Міа, так? — здогадалася я.

Вона згідно фиркнула, а потім кивнула головою в бік, звідки я бігла.

— Ні, не хочу туди. Він там. Не хочу його бачити.

Міа голосно й сердито видихнула повітря, а весь її вигляд висловлював злість, при тому я навіть знаю на кого. Ой, мені щось знову його шкода стало… і на цей раз куди сильніше. Мабуть, Ріан щось таки почув, або відчув Мію через риар, бо намалювався в кінці коридору. Хоча якби я на його місці відчула, наскільки вона сердита, не ризикнула б сюди сунутися.

— Рія!

У наступну секунду чийсь хвіст, навіть не складно сказати чий, обережно засунув мене за спину Мії, а вона сама напружилася й навіть опустила голову, що вже зовсім не до добра.

— Міа, мила, мені потрібно з нею поговорити.

Мабуть, він зробив крок до нас, тому що дракониця загрозливо загарчала.

— Сердиться на мене, так?

Вона повернула до мене голову. Хм, не знаю. А я серджуся? Так, напевно. Я кивнула, Міа повернулася до Ріана й теж кивнула.

— І ти на мене сердишся, тому що вона на мене сердиться?

Міа ще раз кивнула й злобно запихкала.

— Дорога, а тепер подумай сама: як я можу щось змінити, якщо ти не даєш мені з нею поговорити?!

Пара драконівських очей знову втупилася в мене. Я знову похитала головою. А він знову, якщо судити по її злісному шипінню, спробував підійти. І навіть мало того, він не зупинився. Не зупинився, і в наступну секунду в нього полетів згусток драконівського полум'я. Судячи з того, що далі я не почула жодної лайки, мій чоловічок встиг відскочити в сторону.

— Міа, тобі не здається, що це вже занадто?!

Повністю з тобою згодна (я ж кажу — ми з чоловіком на диво солідарні в багатьох речах!), навіть мені вже так здається. А їй ні — ще один згусток вирвався з пащі й, схоже, на цей раз Рін був не такий моторний.

— Міа, досить!

Вона повернула голову.

— Досить, — повторила я.

Дракониця повторила свій трюк, показуючи, що деякі особливо наполегливі не бажають розуміти з першого разу.

— Не чіпай Ріана, я сказала! — прошипіла зла я. 

А зла я — це страшно. Не мені, само собою. Міа задумалася, перевела кілька разів погляд з нього на мене й похитала головою.

— Не чіпай його, я теж хочу з ним поговорити.

Якби ні, але Ріан мені не ворог, щоб дозволити отак кидатися в нього вогнем. Міа знову задумалася і кивнула на свою спину.

— Гаразд, — я згідно кивнула й дракониця відсунулася.

— Рія, — стоїть і дивиться на мене з таким виразом в очах… 

Я мовчки сіла Мії на спину й запитально подивилася на чоловіка. Він довго чекати себе не змусив, сів ззаду й протягнув руки, але в парі сантиметрів від мене зупинився й тихо запитав:

— Можна?

А що, є велике бажання звалиться при зльоті?

— Так, — так само тихо прошепотіла я.

Він обняв мене за талію, а я відчула, як починає битися швидше серце. Стрибок Мії, потім зліт, набір висоти — це все не важливо, немов другий план. Набагато виразніше я відчувала ці руки в мене на талії, ці теплі груди, яких торкається моя спина, це дихання, що ворушило моє волосся. Хто-небудь, поясніть мені, що зі мною таке?

Ледве Міа набрала висоту й вирівняла політ, Рін розгорнув мене обличчям до себе. І от ми сидимо, ледь не зштовхуючись носами, а я тільки й можу думати, що про вчорашнє. Натрапила на його погляд і немов протверезіла, сіпнулася в сторону. Я б напевно впала, але він притримав. Притримав і так жалібно дивиться на мене й ледь чутним голосом шепоче:

— Рійко, вибач мені. Будь ласка, вибач

Я насупилася й наскільки можливо від нього відсунулася. Ріан цей маневр зауважив, оцінив, а вираз обличчя став ще жалібніше й нещасніше. 

— Я не хотів тебе образити або налякати, — він гірко посміхнувся, — вибач, будь ласка. І не бійся, я

— Навіщо ти це зробив?

— Поцілував тебе? — пауза, а гірка усмішка, що було зникла з його обличчя, повернулася. — Рі, ти була прекрасна, сліпуче прекрасна.

— Була? — обурилася я. 

Не можу ж я змовчати, коли таке говорять! Совість є у деяких?!

— І була, і є, — тепер посмішка стала ніжною. — Ти напрочуд гарна, але ж станеш ще гарніше. А потім він сказав поцілувати і… я просто не зміг втриматися… Ан мав розуміти, що він робить!

— Рес? А що Рес?

— Рес? Ти знаєш, він же нікому не дозволяє себе так називати. При тобі він інший.

— Інший?

— Так, інший. Але це й на краще.

— Так що там з ним? — не дізнатися щось про свого друга я не можу.

— Він би вчинив так само.

— Рес? Та нізащо!

— Не з тобою, ні. Але якби його ось так же видали за когось іншого… і ти стоїш і розумієш, що ось ця прекрасна мала тепер твоя дружина і… Рійко, вибач, будь ласка.