Глава 7. Екстремальні методики

Яке життя жив, такої й мудрості набрався.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

— Ріє, що з тобою сьогодні таке?

— А? 

Я розсіяно підняла очі на Ніка, намагаючись згадати, що він тільки-но сказав. Або запитав?

— Я про це й говорю.

— Про що?

— Та все про те ж, — хлопець фиркнув, але серйозно запитав, — що сталося?

— А… Я. Нічого.

— Я можу допомогти?

Мені аж соромно стало. Хороший хлопець, а я тут стою й брешу йому в обличчя. І навіщо?

— Ні, Ніку, але дякую. Це мине.

— Поговори з Аном, може він тебе сьогодні раніше забере?

Ні за що на світі! Хіба що не забирати мене можеш, це я «за».

— Ні, не варто. Можна я просто побуду з Рисом? Ти впораєшся без мене?

— Звичайно, — він посміхнувся й махнув рукою. — Летіть. Тільки територію Шаару не покидайте, добре?

— Добре, — я рвучко його обійняла. — Спасибі, Ніку.

Одним стрибком опинилася на спині дракона, Рис підплигнув, змахнув крилами й ми полетіли.

— Рисе, я так не можу, — після нетривалого перельоту, сидячи на скелі, я скаржилася дракону на життя. — Все так складно… і тебе немає поруч!

Він легенько пхнув мене головою й щось пробурчав, через риар прийшла хвиля підтримки.

— Звичайно ми впораємося, я вірю. Ми з тобою сильні, так?

Він згідно забуркотів й уклав голову мені на коліна, щоб було зручніше гладити. Важкезна, звісно, але ми з ним тут же магією допомогли мені підтримати її.

— Але п'ять років… п'ять років! — невдоволення мого дракошки змусило дещо змінити настрій. — Всього п'ять років. Це така дурниця, еге ж? Всього п'ять років і ми з тобою вільні.

На деякий час я випала з реальності, представляючи той самий день через п'ять років. Як же це було ідеально!

— Добре, все буде добре… ми впораємося… — я говорила з паузами, час від часу замовкаючи й перескакуючи подумки з теми на тему (дещо, що старанно лізло в голову, не менш старанно ігнорувала), несучись далеко-далеко від цього дня. — Я буду вчитися в академії й прилітати до тебе кожного дня… вже через тиждень вступні іспити… Рес сказав, що вони не складні… потрібно завтра-післязавтра накупити нового одягу… і косметики з прикрасами… і взагалі все для того, щоб змінити мене зовні… ім'я ми мені вже змінили… Дінаріель Рамтир ерʼТінаел, уявляєш? ЕрʼТінаел… — і все ж ігнорувати це не вийшло. — Він мене поцілував! — я схлипнула.

Рис підняв голову й взагалі сам змінив положення — тепер він сидів, а мене обгорнув хвостом і притягнув до себе, прикривши крилами від навколишнього світу. У такому «будиночку» мені завжди було добре, було відчуття безпеки, надійності, любові. Полегшало й зараз.

— Поцілував, — я провела пальцем по губах і підняла голову, зустрівшись очима з Рисом. — Мій перший поцілунок… знаєш, але ж мене лякає зовсім не це.

Я говорила з перервами, довгими перервами. Навіть собі багато в чому не зізналася б, але своєму драконові говорила про все й чесно.

— Мені сподобалося, — знову схлипнула, але заспокоїлася досить швидко. — А може й ні… більше не хочу… або хочу… ні, не хочу… значить, мені не сподобалося? Або сподобалося? — я знову торкнулася вуст і визнала. — Сподобалося… але більше не хочу… начебто… — ігнорування було явно краще! — Рис, полеж зі мною. Я так сумую за тобою!

Незабаром я вже лежала клубочком у нього між лап, а він притримував мене хвостом і вкрив зверху крилом. Як же я сумую за нашими такими от ночівлями! Відчуття, немов все добре, немов завтра ми прокинемося й полетимо на ранкову розминочку, а потім будемо займатися звичайними, може й нудними, але такими звичними справами. І цілий день будемо разом!

***

— Тшшш, розслабся, я вас не чіпаю, — почувся крізь сон голос Реса, — вона спить, так?

Рис ледь чутно забурчав у відповідь.

— З нею все в порядку?

Мій дракон сердито пирхнув, м'язи напружилися, але він навіть не ворухнувся, побоюючись розбудити мене.

— Рисе, все нормально, я вже прокинулася, — ледь чутно прошепотіла.

Крило піднялося й пара драконівських очей подивилася на мене, а потім він акуратно склав свою імпровізовану ковдру.

— Рійко, вставай. Вже час.

Я озирнулася, наскільки це дозволяв мій ракурс, але з місця не зрушила.

— Рі, ходімо.

— Ти сам?

— Я з Роком, — Рес зітхнув і сів поруч, у погляді на мене відчувалася провина, — Рін тебе не чіпатиме, не бійся.

Та я не… 

— Не хочу йти.

— Я знаю… так потрібно, Рі, повернешся завтра.

Завтра? Не хочу завтра. Хочу сьогодні, зараз. Завжди. Мені тут добре.

Рес зітхнув, піднявся й взяв мене на руки. Рис не заперечував, навпаки підтримав і допоміг укласти мене на Рока.

***

Рес акуратно поклав мене на ліжко, але мені було все одно. Згорнулася калачиком і замкнулася у своїх думках, навіть не відреагувала на Ані, що лягла поруч. Та й на інших теж.

***

— Рійко, маленька, прокидайся.

Я розплющила очі й подивилася на Реса.

— Я не піду.

Друг зітхнув.

— Рі, він тебе й пальцем не зачепить, я обіцяю.

— Я не голодна.

Рес знову зітхнув, подивився на мене й похитав головою, але дав спокій. Хіба що ковдрою вкрив перед тим, як піти.