Глава 5. Як залишитися без імені

Ти ще Емаю молитися почни!

Поширена реакція дворян на дурнуваті ідеї

Я не могла заснути. Знову! Ніколи раніше в мене проблем зі сном не було, а ось вже другу ніч поспіль я кручуся з боку на бік, а думками мучу себе так, що аж плакати хочеться. І все тому, що поруч немає Риса. Не можу я жити без нього, просто не можу! І якщо вранці в душі грілася думка, що вже за годину-дві його побачу, вдень ми разом носилися по Шаару та допомагали іншим драконам, а ввечері мене зайняли розумовою діяльністю, то ось ніч... 

Тут я залишилася наодинці з моїми думками, моїми стражданнями, моїм болем, моїми переживаннями. Це просто нестерпно! Нелюди, забрали в мене дракона! Та щоб вам в посланці піти! Як я переживу п'ять років таких ночей?

Зрештою, я психанула, взяла речі на завтра й пішла до Реса. Рок трохи здивувався, але більше зрадів. А усюдисуща Ані ковзнула мені на плече й всім своїм виглядом показувала, що вона така мила й хороша й давай вже, не тупи. Я посміхнулася й погладила її, а потім почухала шию біля гребня, що вона особливо любила. 

Рес подивився на мене, як я переминаюся з ноги на ногу, удавано тяжко зітхнув і зробив запрошуючий жест. Двічі повторювати було не потрібно. Я вмостилася на боці, Рес обійняв і притягнув ближче, Ані підлізла під руку й вже вдоволено сопла, а Рок згорнувся навколо. Я влаштувалася зручніше й мимоволі заусміхалася. Добре-то як! Сподіваюся, що й Рису теж. 

Ранок повністю повторював вчорашній — Ані й Рока вже немає, а ми з Ресом все ще валяємося. Точніше, я сплю, а він чи не хоче вставати (як я його розумію!), чи мене будити. Очі самі собою ковзнули по його грудях.

«Не потрібно» — простеживши за моїм поглядом, послав він думку.

А? Взагалі я про це й не думала, але тепер… та й треба ж дізнатися, чого це він так дивно реагував, хіба ні?

«Чого не потрібно?» — рука піднялася й зависла в декількох міліметрах над ним: «цього?».

Ой, догралася! Рес одним ривком перевернув мене на спину, опинившись зверху.

— Я тебе попереджав!

Ой, нііі, не треба!

— Чого не треба? — він лукаво усміхнувся, а одна рука вже підіймала мою туніку. — Цього?

Так, саме цього — зовсім не потрібно мене лоскотати!

— Як скажеш, — хлопець відпустив мене й відсторонився.

Точно дивний якийсь. Дивний і на подив поступливий. І начебто я сама просила його цього не робити, але якесь внутрішнє відчуття невдоволеності залишилося.

— Лоскочеш тебе — не підходить. Не лоскочеш — теж не підходить. Ти вже визначайся якось, — Рес скосив на мене очі й усміхнувся.

Я? Визначитися? Ні, це складно. І взагалі, він мої думки читає, невже сам зрозуміти не може?

— Ріє, та якщо хоча б ти розуміла, чого хочеш, це було б дивом.

А я йому хто, фахівець з див?

— Провокаторка ти мала, ось ти хто, — хлопець знову скосив на мене очі й хмикнув. — Потрібно тебе чимось зайняти.

Так займай, я ж не проти. А чим?

— Чим-чим, тим самим. У нас хіба мало невирішених питань? Навіть твоя легенда — подумай над цим.

А що тут думати? Придумати ми можемо багато чого, але ім'я-то моє залишиться.

— Ім'я? Так, ім'я — це проблема. От і думай, що з цим можна зробити.

А що з цим можна зробити? Ну добре, давайте по черзі. З чого складається дворянське ім'я? Перше — це власне ім'я. Далі ставиться ім'я дракона, ерʼродове прізвище, ім'я сильнішого з батьків дракона, ім'я матері (батька, якщо мова йде про хлопця), арʼрід дракона. Разом, отримуємо — Раелія Рисрам ерʼДіасен Лиерта Дінаріель арʼЕлдірон. 

От скажи мені, як це все змінити до невпізнання, щоб юридично це все ж була я? Гаразд, а наскільки все погано?

— Ресе, а для вступу повне потрібно або скороченого вистачає?

— Та кого хвилює ім'я твоєї матері? Скорочене.

О, вже краще. Тоді отримуємо — Раелія Рисрам ерʼДіасен. Але краще то воно й краще, а я й тут не бачу особливих можливостей щось змінити. Хоча, може закосити під дурненьку й скоротити неправильно? Використовувати не моє ім'я, а ім'я моєї матері, все одно ніхто його не пам'ятає. Емаєві Меріони напевно пам'ятають, але навряд чи будуть шукати мене під ним. Такий варіант спрацює?

— А чому б і ні? — Рес задумався, потім знизав плечима. — Це частина твого імені, а що скорочувати правильно не вмієш — вибачте, розумом не вийшла.

Нормально?! І сидить усміхається! Так я тебе зараз! Та за таке! Я жбурнула в нього найближчу подушку, а потім ще одну, а потім ще одну. А останню жбурляти шкода стало — всього одна-то залишилася — так що я просто систематично стала бити нею хлопця. 

А він сидить і сміється! Тобі взагалі нічого не заважає?! Я тут в праведному гніві б’ю його подушкою, а він сидить і сміється! Неможлива людина, чесне слово! Навіть сердитися на нього не виходить.

— А ти й не сердься.

Рес підморгнув, перехопив подушку й потягнув її на себе, а оскільки я своє знаряддя не відпускала, то й мене теж. Перекувиркнулася слідом і нарешті випустила подушку з рук, тому що внизу якраз валялося ще три таких, якими я нещодавно кидалася в Реса. Дві знову пішли на обстріл, а третьою я спробувала хоч якось донести до нього своє обурення. 

Та оскільки тепер озброєні були ми обоє, він теж осторонь не сидів і не терпів таке над собою знущання, а відбивався. Навіть успішно. Так, що зрештою я залишилася без подушки, а він уклав мене на лопатки. Витягнута рука хлопця впиралася трохи вище грудей і не давала піднятися.

— Здаєшся?

Пф! Звичайно, розлітався. Я взагалі мщу тобі, якщо не помітив.

Рес скептично мене оглянув, хмикнув і люб'язно дозволив:

— Мсти.

Моя чергова спроба піднятися уперлася в його залізну руку, яка й не думала зрушуватися з місця.

— То що? Давай, я чекаю.

Чекає він… а хай чекає, чому б і ні? Демонстративно заклала руки за голову й поклала ногу на ногу. А що? Мені лежати комфортно, а він хай чекає далі.