3.2

Здавалося, що вже тепер-то що може трапитися? Коли створено риар, дракона вже не можна забрати. У Меріонів була інша думка з цього приводу. Батько мені не розповідав, але пізніше я дізналася, що замахи на нього відбувалися й під час моєї подорожі. І після повернення вони не припинилися. 

Я не знала про це, він не говорив. Інакше я б ні на мить його не залишала самого! Удвох в нас більше шансів впоратися з ними. Напевно, тому й не говорив. Щоб я не лізла, щоб не підставлялась. Я дізналася лише тоді, коли, захищаючи мого батька, загинула його дракониця. 

Ми відчули це обоє: я й Рис. Тоді ми жили в Реса, і раптом це сталося. Як удар, як ніж у серце. У мене перехопило подих, і я навіть не відразу зрозуміла, що сталося. Я не відразу, а ось Рис зрозумів і заревів так, що напевно й в моєму герцогстві чутно було. Ми знайшли його. Встигли й знайшли. Маму Риса вже було не врятувати, вона вже була мертвою, але мій батько ще дихав. 

Все було підлаштовано, неначе нещасний випадок, він повинен був загинути під обвалом, але вона захистила його. Підставилась сама, тримаючи мого батька в лапах й укутавши крилами. Він був без свідомості, ще трохи й просто б задихнувся. 

Меріони не стали розбирати обвал і добивати його, адже тоді стало б очевидним, що це вбивство. А так яка різниця? Без магії, без свого дракона він не зміг би вибратися. Тільки ось вони не врахували нас з Рисом. А ми не просто відчули, що щось сталося, ми знали де це. І мчалися з такою швидкістю, що нас ледь наздогнали.

Батька ми змогли врятувати. Розкидати магією завал не так-то складно, ми з Рисом взагалі перестаралися й перетворили половину каменів в пил, а потім відкопували з-під цієї гори мого батька і мати Риса. Коли він її побачив... я просто фізично відчувала його біль, а моє серце розривалося на частини. Він потикався в неї мордою, а після цього сів з таким виразом в очах!

Потім він побачив мене. Я знала, що йому потрібно побути з нею наодинці, відпустити її й попрощатися. Я б не стала його чіпати, це було йому потрібно й це було його право. Рес і його батьки донесли б нас до замку, ми б впоралися й без мого дракона. Але він схилив голову до матері, торкнувся своїм чолом її й застиг, закривши очі. А потім подивився на мене. Подивився, підняв голову й заревів. 

У цьому реві було все: і скорбота, і шкода, і любов, і ненависть, і безсилля, і ще багато чого, чого навіть не висловити словами. Рев, що проникав у кожну клітинку тіла й змушував відчути весь його біль. Дракони оточили її тіло й по черзі, починаючи з Риса, видихнули полум'я. Вогонь охопив її, а четверо Елдіронів знову підняли голови й заревіли реквієм по загиблій.

Я стояла на колінах перед батьком і сльози текли по щоках. Камʼяний пил довкола нас липнув до мокрих потічків, але я не помічала цього. Рис поховав свою матір. Він зробив це тут, на тому ж самому місці, де її вбили. Зараз, навіть не встигнувши як слід попрощатися. І зробив він це заради мене, щоб віднести нас в замок, щоб у мене була можливість врятувати ще живого батька. 

Це складно, втрачати дракона. Це немов втратити частину себе, частину душі й тіла. Адже маг і дракон пов'язані, при чому пов'язані не просто, а пов'язані аурою. Цей зв'язок і сам по собі дуже міцний, але коли його підтвердили ритуалом на крові... Я бачила, як розсипався, перетворюючись на пил, риар батька. І я дуже боялася, що втрата дракона може подібнім чином зобразитися й на ньому самому. Таке траплялося з магами, якщо вчасно не надати їм допомогу. З драконом ні, дракон сам по собі сильніший й здатний перенести навіть таке, але людина...

Батько вижив. Ми виходили його, буквально з того світу витягли. Я не відходила від нього ні на крок навіть в замку, а от назовні взагалі не випускала. Це був той момент, коли я зрозуміла, що він відчував під час моїх постійних втеч після смерті матері. Я просто божеволіла, якщо хоч на секунду втрачала його з поля зору. 

Приводи для хвилювання в мене були, адже маг без дракона — ніщо. Він став абсолютно беззахисний. І я, весь час перебуваючи поруч, намагалася забезпечити хоч якийсь захист. Батько протестував, казав, що я не можу провести так все життя й взагалі мені вже час іти в академію, адже риар я вже створила. Та я й слухати про це не хотіла. 

Єдиний варіант, який би мене влаштував — він переселиться в Шианкар і буде жити з батьками Реса. Вони б змогли захистити, у мене не було сумнівів. Ми мало не кожен день сперечалися з цього приводу, але все залишалося як і раніше — я категорично відмовлялася залишати його одного, що означало б вірну смерть, а він був проти переїзду в Шианкар. Справи герцогства не дозволяли, але ще більше він не хотів ставити під удар Реса та його батьків.

Того вечора ми в черговий раз сперечалися й повторювали вже мільйон разів сказане.

— А я? А як же я? Ти про мене подумав?! — я вже не говорила, я кричала, а в голосі все більше пробивався відчай. — Що буде зі мною, якщо ти загинеш?

Батько збліднув, його підборіддя ледь помітно затремтіло, а руки стиснулися до білих кісточок. Він рвучко підійшов, обійняв мене й притиснув до себе.

— Ріє, я тільки про тебе й думаю, — ледь чутно прошепотів, погладжуючи мої тремтячі плечі. — Ти не можеш залишатися тут, тут небезпечно. Іди в академію, там тебе захистять. І, — він проковтнув клубок, що підступив до горла, — якщо щось трапиться... академія візьме опіку над тобою.

Я вирвалася з його обіймів, зробила кілька кроків назад і з жахом дивилася на нього.

— Ні

— Рія

— Ні!

Повернулася й вибігла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Про опікунство він думає, краще нехай про себе подумає! Мені потрібен батько, а не опікун! Останню фразу я закричала на весь замок, отримавши ментальну відповідь: «а мені потрібно знати, що моя донька жива й в безпеці, а не загине в спробі врятувати мене!».

— Твоя донька сказала ні!

Здається, замок навіть затрясся від мого крику. Заблокувавши ментальний зв'язок, я обхопила голову руками. Раніше в такому оскаженіло-злому стані я б взяла Риса та полетіла за тридев'ять земель (до Реса, звісно), але зараз не могла зробити за межі замку ні кроку. І щоб такого накоїти, щоб хоч трохи пар спустити? Я ж зараз Гастеліан на камінчики рознесу!