Глава 1. Суд про опіку

Не земному небесного судити.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

«Ріє, не смій!» — ментально рикнув Рес.

Але що за абсурд? Ця думка не покидала мене останні кілька годин суду й вже довела до такого стану, що я готова була рвати й метати. Взагалі останнім часом мені постійно хотілося плакати й у мене траплялися істерики, але цей суд, його абсолютно емаєвські постанови та, що грало більш вагому роль, присутність цих… цих… цих… 

У мене чудове виховання, та лаятися я все ж таки вмію. Ще і як! Але для того, щоб описати мої почуття до всього роду ерʼМеріон не вистачає навіть найбільш нецензурних слів. Так ось, морди ерʼМеріон за хвилину ледь не довели мене до чергової істерії, яка швидко переросла в скажено-ненависний стан. І мало мені було їх бачити, я ще повинна була кілька годин сидіти з ними в одному залі й слухати цей абсурдний суд! З питання опіки наді мною! Насмішили. Наче вона мені потрібна! 

І це після всього, що вони зробили! Я… та я… слів у мене не було, одні емоції. Дуже позитивні та життєствердні! Рес, який заглянув у мої думки, здригнувся й ледь помітно відсунувся. І це двадцятишестирічний парубок, котрий точно в житті немало бачив і чув. 

Та зараз він і сам ледь стримувався, я бачила. Практично не помітні, мікроскопічні жести, що видавали його мені з головою. Так, для будь-якого незнайомця він зараз був абсолютно спокійний, але я занадто добре його знала. Як і він мене, а я ні слів, ні думок на вітер не кидаю. От якби трапився мені хоча б один ерʼМеріон в інших обставинах… Вони ще й хочуть опікати мене! Та на вашому місці вже давно треба було б втекти на другий континент (хоча я й там вас знайду!).

Суд вносив свою немалу частку в мою скажену лють. Не відбувайся це насправді зі мною, я б вже по підлозі зо сміху каталася від того, що вони казали. А вся справа в чому? Та в рівності цій, в нових законах імператора, по яких дворяни судяться у звичайних судах. В тих самих, де й прості люди. 

Так, я все розумію про рівність всіх перед законом і все інше рівне, але щоб вашим драконам жилось добре, не даремно, ох як не даремно суди дворян і простих людей були поділені! Сторіччями було так і не варто змінювати те, що довело свою ефективність за такий довгий термін. Але ні, всі рівні тому нумо судитися разом! Добре, я ж не проти, якби судили дворяни. А їм що, нема чим більш зайнятися? Ось і я думаю, що є.

Взагалі мене все це не дуже хвилювало. Аж до того моменту, як я сама потрапила на цей суд. До звичайної людини! Ні, я не хизуюся своїм титулом і людей рабами не вважаю, а всіх їх люблю і поважаю, на День Єдності завжди ходжу й усім допомагаю, але не даремно наш суд сторіччями був окремим. У дворян забагато таємниць та нюансів, не розуміючи які… 

Ось і зараз те саме — вони банально не розуміли ситуацію! Та й не могли вони зрозуміти, хто ж пояснювати буде? Вони сиділи й намагалися вирішити долю мою й мого дракона, фактично не маючи ніяких знань про драконів! Все, що вони казали, було б до болю в животі смішно, якби так плакати не хотілося… Або, як в моєму випадку, когось задушити. Я здивована, як я досі цього не зробила, не інакше як заспокійливий відвар Іаріди подіяв. Але я спокійною не була, ні крапельки, так що навіть не знаю…

Мда, театр абсурду все набирає оберти. Мою долю вони вирішили — призначили мені опікуна. І на цьому дякую батькові Реса, він багато сил витратив на те, щоб це були не Меріони. Звичайно, ми всі б хотіли, щоб моїм опікуном був він. Або Іаріда, мати Реса. Та й сам Рес міг би бути… хоч всі вони разом! Я їх всіх люблю, вони й так моя родина. Тепер єдина…

Меріони, у всьому винні Меріони. Як же я їх ненавиджу! Вони забрали у мене всіх, ледь мене на той світ не відправили, а зараз хочуть забрати останнє — мого дракона. Це й було їхньою ціллю. АрʼЕлдірон — дуже рідкісні дракони й неймовірно ціняться. Ні, не великі, з середнячків, але при тому сильні, витривалі й мають величезний магічний потенціал. 

На нашому континенті (що значить практично у всьому світі) такі дракони є лише в трьох родів: мого, Реса й ерʼМеріон. У них троє: дві самки й самець. І цей самець, як одне прикре непорозуміння, серед усіх живих арʼЕлдірон найбільш магічно слабкий. Не просто слабкий,  а саме непорозуміння, тому що Елдірони не бувають такими слабкими. Так, у порівнянні з іншими драконами ще нічого так, але з Елдіронами… у мого дракона магічний потенціал більший раз в десять, а дракониця Іаріди сильніше разів у п’ятнадцять. 

Меріонів багато, драконів у них мало (втім, з Елдіронами така ситуація — типова), так ще й потенційне потомство не радує. Як це в них таких крутих і всесильних з манією величі й планами на світове панування будуть слабкі драконятка? Немислимо. Саме тому вони й причепились до нас. 

Точніше, до мого роду, тому що в матері Реса справді сильна дракониця навіть для Елдіронки. Дракон Даміра десь на рівні з моїм, їх синок, дракон Реса, пішов у батьків. До того ж Дамір й Іаріда фіолетовоокі, і їх синок теж пішов у батьків й сам вирізняється немалим магічним потенціалом. Не по зубах вони Меріонам. 

А ось у моєї мами очі були янтарними, та й дракон на порядок слабкіший за Елдіронів. Теж з середнячків і як для них сильний, але наші завжди були виключенням й проти них — слабкий. Їх і вбили першими. Відловили одних, без мого батька, і вбили. Мені було сім років.

Пам’ятаю, як сильно це по ньому вдарило. По нас обох. По мені настільки, що я стала втікати з дому й пропадати в лісі або на узбережжі тижнями, доводячи тата мало не до нервового зриву. Ось були ми в замку в один день, а наступного ранку ні мене, ні мого дракона немає, куди полетіли — невідомо, знайти мене теж не виходить. Навіть не уявляю, як він почувався в такі моменти, коли его семирічна донька з таким самим малолітнім драконом шастає невідомо де. І це при тому, що його дружина померла так само — залишилася одна й не змогла захиститися від двох-трьох Меріонів.