...

Сонце вже піднялося високо, коли ми вийшли з малого залу. Даріан тримав мою руку міцно — не ніжно, а владно, ніби боявся, що хтось вирве мене з його долоні. Коридори замку були повні людей: слуги поспішали з підносами, гвардійці стояли по стінах, лорди й дами перешіптувалися, кидаючи на нас швидкі погляди. Дехто кланявся — низько, з повагою. Дехто — ледь помітно, з презирством у кутиках губ. Я відчувала ці погляди на шкірі, як холодні голки.
Медальйон горів — не теплим, а гарячим, майже болісним. Він передавав не тільки емоції Даріана, а й мою тривогу, і це створювало замкнене коло: його страх за мене підсилював мій, мій — його. Я стиснула його руку сильніше. Він глянув на мене — коротко, але в очах промайнуло щось схоже на полегшення.
— Не відпускай, — прошептав він. — Навіть якщо почуєш щось, що захочеш відповісти.
Ми увійшли до великої зали ради — тієї самої, де вчора відбувалася церемонія. Тепер вона виглядала інакше: стіл був заставлений картами, кубками з вином, пергаментами. Лорди сиділи по обидва боки — алдоріанці в блакитному, вальдорці в червоному. Повітря було густим від напруги, ніби перед грозою.
Коли ми увійшли, голоси стихли. Усі встали — повільно, неохоче. Даріан провів мене до місця навпроти себе — високого крісла з гербом орла. Я сіла, намагаючись тримати спину рівно, як учила Елірина пам’ять. Але руки тремтіли під столом.
Лорд Вейран — високий чоловік років п’ятдесяти, з сивим волоссям і шрамом через губу — заговорив першим. Голос його був низьким, як гуркіт грому.
— Ваша величносте, — сказав він, дивлячись на Даріана, але краєм ока — на мене. — Ми раді, що сутичка вчора закінчилася без великих жертв. Але ми маємо питання. Чому імператриця не з’явилася на ранковій раді? Чи її присутність… небажана?
Даріан сів. Його обличчя було кам’яним.
— Імператриця була зайнята. Тепер вона тут. Говоріть.
Вейран посміхнувся — тонко, неприємно.
— Добре. Тоді дозвольте запитати прямо: чи впевнені ви, що цей шлюб — не помилка? Ми чули чутки. Що медальйон… поводиться дивно. Що він не реагує на її дар так, як мав би. Що вона… не та, ким здається.
Зала завмерла. Я відчула, як кров відливає від обличчя. Медальйон спалахнув — болісно, ніби попереджав. Даріан стиснув підлокітник крісла так, що дерево скрипіло.
— Чутки — це зброя слабких, — відповів він спокійно. — Якщо у вас є докази — кладіть на стіл. Якщо ні — мовчіть.
Вейран нахилився вперед.
— Доказів поки немає. Але я бачив, як вона дивилася на вас учора. Це не погляд жінки, яка знає свого чоловіка з дитинства. Це погляд чужинки. І якщо вона чужинка… то що це означає для миру?
Я не витримала. Підвелася — повільно, намагаючись не тремтіти.
— Я тут, — сказала я. Голос вийшов тихим, але чітким. — Ви говорите про мене. Говоріть зі мною.
Усі повернулися. Даріан глянув на мене — здивовано, але не зупинив.
Вейран посміхнувся ширше.
— Добре, імператрице. Скажіть нам: чому медальйон не світиться, коли ви торкаєтеся води? Чому він реагує тільки на вогонь вашого чоловіка? Чи не тому, що ви… не володієте даром Еліри?
Я ковтнула. Серце калатало так сильно, що здавалось, його чути в залі.
— Я володію, — сказала я. — Просто… не так, як ви звикли.
Вейран розсміявся — коротко, глузливо.
— Тоді продемонструйте. Викличте воду. Тут. Зараз.
Зала завмерла. Усі дивилися на мене. Даріан стиснув мою руку під столом — міцно, підтримуюче.
Я відчула, як медальйон спалахнув — цього разу не болісно, а сильно, ніби давав силу. Я згадала спогади Еліри: уроки в Академії, перші краплі, що піднімалися з долоні. Закрила очі. Протягнула руку над столом.
Нічого.
Пальці тремтіли. Ні краплі. Ні туману. Тільки тиша.
Вейран посміхнувся переможно.
— Ось доказ. Вона не та.
Але в цю мить медальйон запульсував — сильно, різко. І я відчула не тільки Даріана — я відчула себе. Не Еліру. Себе — Ірину. Ту, яка завжди знаходила вихід у коді, коли все йшло не так. Ту, яка не боялася помилок.

Я відкрила очі. Подивлялася на склянку з водою на столі — звичайну, кришталеву.
— Добре, — сказала я тихо. — Тоді нехай буде по-іншому.
Я простягнула руку до склянки. Не торкалася. Просто подумала: «Піднімися».
І вода здригнулася.
Потім піднялася — тонкою струменем, закрутилася в повітрі, як спіраль. Не як у Еліри — не спокійно, не красиво. Хаотично, швидко, ніби вода в склянці намагалася вирватися на свободу. Вона закружила над столом, утворила маленьке вихрове коло — і раптом спалахнула блакитним світлом, змішаним з золотим. Бо медальйон додав вогню.
Зала ахнула.
Вода опустилася назад у склянку — тихо, без краплі на стіл.
Я опустила руку. Дихала важко.
Вейран мовчав. Його посмішка зникла.
Даріан підвівся. Його голос пролунав над залою — спокійно, але з силою.
— Це моя дружина. Її дар — не такий, як у минулого. Але він справжній. І якщо хтось ще сумнівається — нехай вийде вперед. Я готовий довести це мечем.
Тиша. Потім — оплески. Спочатку поодинокі, потім — більше. Не всі. Але достатньо.
Даріан повернувся до мене. Його очі горіли — гордістю.
— Ти зробила це, — прошептав він.
Я кивнула. Ноги тремтіли.
— Ми зробили.
Медальйон охолов — спокійно, задоволено.
Але я знала: це не перемога. Це лише перший крок.
За дверима зали чулися кроки — хтось поспішав. Капітан гвардії увійшов, обличчя бліде.
— Ваша величносте. У дворі… нова сутичка. Хтось кинув кинджал у герб Алдоріану. І кричав: «Вода не загасить вогонь — вона його потопить».
Даріан стиснув мою руку.
— Ми йдемо.
Ми вийшли разом. Коридори гули від голосів. Напруга росла.
А медальйон знову потеплішав — цього разу з попередженням.
Щось починалося. Щось велике.
І ми були в центрі.
 

Чекаю на ваші відгуки!

Дякую за увагу!