...

Я не змогла залишитися в покоях. Стіни тиснули, ніби хотіли здавити мене разом з усіма думками, що кружляли в голові. Медальйон пульсував все сильніше — не тепло, а тривожно, ніби кликав мене за собою, ніби попереджав: «Не сиди, іди, подивися, що відбувається». Я швидко переодягнулася в простішу сукню з гардеробу Еліри — темно-блакитну, з високим коміром, щоб сховати медальйон під тканиною. Волосся розпустила, щоб не впізнали одразу як «імператрицю» — просто дівчину в тіні. Серце калатало так сильно, що здавалось, його чути в коридорі.
Замок кипів життям, але не радісним — напруженим. Слуги шепотіли, ховаючись за колонами, гвардійці в червоних плащах патрулювали швидше, ніж зазвичай, а повітря пахло димом від вчорашньої сутички й чимось гострішим — страхом. Я йшла коридорами, тримаючись тіней, ступаючи тихо, як кіт. Кожен крок відлунював у грудях. Медальйон грівся сильніше з кожним метром, наближаючись до зали ради.
Двері були високі, дубові, з вирізьбленими орлами й левами — символи двох королівств, що тепер мали стати одним. Звідти лунали голоси: гучні, гнівні, перебиваючи один одного.
— Це зрада! — кричав хтось басом, мабуть, вальдорський лорд старої школи. — Шлюб з дочкою ворога? Вона принесе тільки отруту в наші землі! Її батько наказав убити нашого попереднього імператора — і тепер ми маємо цілувати її руку?
— Це мир! — відрізав інший, з алдоріанським акцентом, різким і холодним. — Чи ви хочете знову війну, де ваші сини згорять у вогні, а наші потонуть у крові? Династичний союз — це єдиний спосіб, який не вимагає нових могил!
Я притулилася до стіни біля дверей, намагаючись дихати тихо. Медальйон нагрівся так сильно, що обпік шкіру крізь тканину. Даріан був там. Я відчувала його — спокійний зовні, але всередині — буря. Його гнів не був сліпим: він контролював його, як полум’я в долоні. Але тривога за мене проривалася крізь цю контроль — гостра, як кинджал.
Двері скрипнули — хтось вийшов. Я відскочила в тінь за колону, але пізно. Висока жінка в червоній мантії — маг, судячи з рун на рукавах і вогняного амулета на шиї — зупинилася, подивилася прямо на мене. Очі звузилися, як у хижака, що відчув здобич.
— Імператрице? — прошептала вона. Голос низький, з металевим відтінком. — Ви не повинні бути тут.
Я ковтнула. Серце закалатало ще сильніше.
— Я… хочу знати, — сказала я тихо. — Хочу зрозуміти, що відбувається.
Вона озирнулася — швидко, професійно. Підійшла ближче. Її обличчя було суворим, з шрамом через щоку, що тягнувся від скроні до підборіддя. Очі — кольору розплавленої міді.
— Я Леді Серія, маг вогню, радниця імператора, — сказала вона. — Ваш чоловік… він бореться за вас. Зараз. Але не всі вірять у цей союз. Деякі шепочуть, що ви — шпигунка. Що ваш дар води загасить наш вогонь. Що медальйон — це не символ миру, а пастка.
Я відчула холод у грудях, ніби хтось вилив на мене крижану воду.
— А ви? Вірите? — запитала я, дивлячись їй в очі.
Вона посміхнулася криво — не тепло, але й не вороже.
— Я бачила, як ви дивилися на нього вчора. Це не шпигунство. Це щось інше. Але будьте обережні. Медальйон… він робить вас вразливими. Він пов’язує не тільки душі — він пов’язує долі. Якщо хтось дізнається про ваші сумніви, про те, що ви не Еліра, яку вони знали… вас знищать. І його разом з вами.
Вона пішла, залишивши мене в холодному коридорі. Медальйон спалахнув — коротко, болісно. Даріан відчув мою присутність. Я почула його голос усередині — не словами, а відчуттям: «Іди назад. Небезпечно».
Але я не пішла. Залишилася, притулившись до дверей, слухаючи крізь щілину.
Даріан говорив — низько, твердо, голос його різав повітря, як меч.
— Цей шлюб — не слабкість. Це сила. Вода і вогонь разом — пара, що руйнує гори. Хто проти — проти імперії. Хто підніме руку на мою дружину — підніме руку на мене. І я не буду милосердним.
Голоси стихли. Потім — оплески, але не всі. Хтось бурмотів: «Він осліп від її краси», «Це кінець Вальдору», «Ми не дозволимо».

Двері розчинилися. Лорди виходили — червоні обличчя, стиснуті кулаки, погляди, що різали. Даріан вийшов останнім. Побачив мене — і завмер. Його очі спалахнули — сумішшю гніву й страху.
— Ірино, — прошептів він, підходячи швидко. — Чому ти тут?
— Я не можу сидіти й чекати, — відповіла я. — Я хочу знати. Хочу бути частиною цього.
Він узяв мою руку — міцно, ніби боявся втратити. Пальці тремтіли — ледь помітно, але я відчула.
— Тоді ходи зі мною. Але тримайся близько. І мовчи. Вони не повинні бачити твоєї слабкості.
Ми пішли коридорами. Його дотик грів — але я відчувала очі на спині. Хтось стежив. Медальйон шепотів: «Небезпека». І я знала — це тільки початок.
Ми увійшли до малого залу — не ради, а місця, де Даріан міг поговорити з найближчими. Там уже чекали Серія й капітан гвардії — високий чоловік з шрамом через око.
— Ваша величносте, — сказав капітан. — Сутичка вчора — не випадковість. Хтось підбурював. Ми знайшли лист — анонімний. Пишуть, що імператриця… не та, ким здається.
Даріан стиснув мою руку сильніше.
— Хто? — запитав він тихо.
Капітан похитав головою.
— Поки не знаємо. Але підозри падають на лорда Вейрана. Він втратив сина у війні з Алдоріаном. Ненавидить усе, що пов’язане з ними.
Серія додала:
— Медальйон… він може бути ключем. Якщо хтось дізнається, що він пов’язує не Еліру, а когось іншого… це стане зброєю проти вас.
Даріан повернувся до мене. Його погляд був важким.
— Ти готова? — запитав він тихо. — Бо тепер ти не просто дружина. Ти — ціль.
Я кивнула. Горло стиснулося.
— Я готова.
Він нахилився, його губи торкнулися мого чола — коротко, але сильно.
— Тоді ми йдемо разом.
Медальйон спалахнув — яскраво, тепло.
І я зрозуміла: це не кінець. Це лише початок справжньої битви.

Що скажете?

Чекаю на зворотній зв'язок!

Дякую за увагу!