...

Світанок приходив повільно, ніби не хотів заважати. Тонка сіра смужка на небі розширювалася поступово, просочуючись крізь важкі штори, як вода крізь тріщину в камені. Я прокинулася від холоду — сукня вже не гріла, тканина стала вологою від ранкової роси, що просочилася крізь вікно. Медальйон лежав на грудях холодним, важким, ніби за ніч вичерпав усі сили, що накопичив від наших емоцій. Я торкнулася його — метал був байдужим, як звичайна прикраса. Але я знала: це тимчасово. Він прокинеться разом з нами.
Даріан все ще сидів у кріслі. Голова відкинута назад, очі заплющені, руки лежали на підлокітниках розслаблено. Але я не обманювалася — він не спав. Його дихання було рівним, надто контрольованим, як у людини, яка навчилася стежити за кожним подихом у битві. Шрам на скроні — тонка темна нитка — вже не кровоточив, але шкіра навколо почервоніла. Я хотіла підійти, торкнутися, стерти цю смужку пальцем, але залишилася на місці. Занадто багато питань у голові. Занадто багато страху.
Я тихо сіла на край ліжка. Сукня зашелестіла — звук здавався надто гучним у тиші. Він миттєво розплющив очі. Золоті зіниці спалахнули в напівтемряві — гострі, пильні, ніби він ніколи й не заплющував їх.
— Доброго ранку, — прошептав він. Голос хриплий, надірваний від безсоння й криків учорашньої ночі.
— Ти не спав, — сказала я, і це не було питанням.
— Не міг.
Він повільно підвівся, розминаючи плечі. Мундир розстебнутий на грудях, комір зім’ятий. Він виглядав не як імператор — як чоловік, який провів ніч у війні, яку не можна виграти мечами. Підійшов до вікна, відсунув штору ширше. Світло вдарило по обличчю, висвітливши тіні під очима, втому в кутиках губ.
— Сьогодні буде важко, — сказав він тихо, не дивлячись на мене. — Лорди не заспокояться. Алдоріанські гості вимагають пояснень, чому їхні лицарі пролили кров на нашому весіллі. Наші — вимагають покарання. А я маю тримати все разом. Одним словом. Одним поглядом.
Я підвелася, підійшла ближче — але зупинилася за крок. Медальйон знову потеплішав, ніби нагадав: ми пов’язані. Навіть зараз, коли між нами метр повітря, ми пов’язані.
— І що ти робитимеш? — запитала я.
Він повернувся до мене. Погляд упав на мою сукню — зім’яту, недбало зав’язану після вчорашнього. На волосся, що розсипалося по плечах. На обличчя — без макіяжу, без маски принцеси. Він дивився довго, ніби запам’ятовував.
— Спочатку — ранок з тобою, — відповів він. — Потім — рада. Потім… побачимо, чи витримаємо ми цей день.
Він простягнув руку — долоня відкрита, чекає. Я поклала свою в його. Пальці стиснулися — міцно, але не боляче. Тепло пішло по венах, як струм, що розганяє холод. Його дотик був якорем. Я відчула, як серце сповільнилося — вперше за цю ніч.
— Я не знаю, як бути імператрицею, — зізналася я, дивлячись йому в очі. — Я не Еліра. Я навіть не знаю, як викликати воду. У мене в голові тільки тести коду, кава й страх, що все це сон, з якого я прокинуся в своїй квартирі.
Він ледь помітно посміхнувся — криво, але щиро. Ямочки на щоках, яких я раніше не помічала.
— Тоді я навчу тебе, — сказав він. — Не магії. Виживанню. Бо в цьому дворі магія — це не дар. Це зброя. А ти тепер — найцінніша зброя.
Він підвів мене до дзеркала — великого, в позолоченій рамі. Ми стояли поруч: я в зім’ятій блакитній сукні, волосся розпатлане, очі великі від безсоння; він — високий, розстебнутий, з кров’ю на скроні. Відображення виглядало… правильним. Ніби ми завжди були разом. Ніби вода й вогонь не борються, а доповнюють одне одного.
— Дивися на нас, — сказав він тихо, стоячи за моєю спиною. Його руки лягли на мої плечі — легко, але впевнено. — Це не гра. Це реальність. І якщо ми не витримаємо — впаде все. Королівства. Мир. Ми.
Я ковтнула. Серце стиснулося так сильно, що стало боляче дихати.
— А якщо ми витримаємо?
Він нахилився ближче. Його подих торкнувся мого вуха — гарячий, ледь помітний.

— Тоді ми станемо чимось більшим, ніж вода й вогонь. Ми станемо легендою.
Медальйон спалахнув теплим світлом — коротко, яскраво. Ніби схвалив. Ніби обіцяв.
За дверима почулися кроки. Голос капітана гвардії — тихий, але наполегливий.
— Ваша величносте, рада чекає. Лорди вже зібралися. Напруга висока.
Даріан відступив. Його рука все ще тримала мою — останній дотик, ніби боявся відпустити.
— Чекай мене тут, — сказав він. — Не виходь. Поки не повернуся. Будь обережна. Деякі з них… не раді нашому союзу.
Я кивнула. Горло стиснулося так, що слова не виходили.
Він пішов. Двері зачинилися тихо, як подих.
Я залишилася одна. Підійшла до вікна. Сонце вже піднялося — золоте, холодне, байдуже. Внизу, у дворі, солдати в блакитних і червоних плащах стояли окремо. Не змішувалися. Не розмовляли. Напруга висіла в повітрі, як дим від вчорашньої сутички. Я бачила, як один алдоріанський лицар стискав руків’я меча, дивлячись на вальдорського гвардійця. Ніхто не говорив, але всі були готові.
Я торкнулася медальйона. Він знову потеплішав — цього разу з ноткою тривоги. Його тривоги. Я відчула його: він входив до зали ради, бачив обличчя лордів — червоні, злі, готові до крику. Він думав про мене. Постійно. Навіть зараз.
«Повертайся швидше», — подумала я.
І відчула відповідь — не словами, а теплом у грудях. Глибоким, впевненим.
Він почув.
Я сіла на край ліжка, обхопила себе руками. Чекала. Серце калатало — не від страху, а від чогось іншого. Від передчуття. Від знання, що цей ранок — лише початок. Що попереду — рада, інтриги, можливо, перша справжня небезпека. Але також — він. І ми.
За вікном почулися крики — приглушені, далекі. Рада почалася.
Я закрила очі. Медальйон пульсував рівно, як серцебиття.
«Ми витримаємо», — подумала я.

Все ще чекаю на ваші коментарі...

Дякую за увагу!