...

Я лежала на широкому ліжку, не роздягаючись, лише скинувши черевики. Сукня зім’ялася навколо ніг, важка, як чужа шкіра. Полум’я в каміні танцювало тихо, без тріску дров, відкидаючи золоті відблиски на стіни, оббиті темно-червоним оксамитом. Кожне мерехтіння здавалося подихом — ніби кімната дихала разом зі мною.
Медальйон лежав між грудьми, теплий, як жива шкіра. Він не давав мені заснути. Кожні кілька хвилин пульсував — коротко, різко, ніби серцебиття, що не моє. Я знала: це Даріан. Він був десь там, у гостьовому крилі, серед розлючених лордів, що кричали один на одного, розмахували кубками й мечами. А я відчувала його — не слова, не образи, а емоції. Гнів, що кипів, як лава. Втому, що тиснула на плечі, як важкий плащ. І щось ще — тонку, гостру нитку тривоги, спрямовану прямо до мене.
«Чи не злякалася вона? Чи не думає, що я слабак, бо не можу навіть одну ніч провести без хаосу?»
Я закрила очі сильніше, намагаючись відгородитися. Але медальйон не відпускав. Він шепотів, тягнув, ніби хотів, щоб я пішла за ним. Я уявила, як встаю, йду коридорами, бачу його — високого, грізного, з мечем, що блищить у світлі факелів. Як він повертається, бачить мене, і весь гнів зникає в одну мить.
Але я не встала. Бо боялася. Боялася не сутички. Боялася себе. Того, що сталося кілька хвилин тому — його губи на моїх, його руки, що розв’язували шнурки, його шепіт: «Якщо ти скажеш «ні» — я зупинюся». Я не сказала «ні». Я сказала мовчанням — і це було гірше за будь-яке «так».
Що, якщо медальйон просто грає з нами? Підсилює бажання, робить його нестерпним? Що, якщо це не я хочу його — це артефакт хоче, щоб ми злилися, бо так записано в якомусь древньому ритуалі миру?
Я сіла різко. Серце закалатало сильніше. Потягнулася до медальйона, стиснула його в кулаку. Метал нагрівся миттєво, ніби образився.
— Заспокойся, — прошептала я сама собі. — Це просто магія. Просто проклятий артефакт.
Але в глибині душі знала: це не тільки артефакт. Це я. Я, яка роками сиділа за ноутбуком, уникала близькості, боялася навіть поцілунків на побаченнях. І раптом — цей чоловік, цей вогонь, ця небезпека. І мені не хотілося тікати. Хотілося стрибнути в полум’я й подивитися, чи згориш ти, чи станеш сильнішою.
За вікном почулося далеке ричання — не людське. Дракон? Чи просто вітер у вежах? Я підвелася, підійшла до вікна. Ніч була чорною, зірки ховалися за хмарами. Внизу, у дворі, все ще мерехтіли залишки магічних вогнів — блакитні й золоті, але тепер вони були слабкішими, ніби втомилися танцювати.
Я притулилася лобом до холодного скла. Воно заспокоювало. Трохи.
Двері тихо скрипнули.
Я здригнулася, обернулася.
Даріан стояв на порозі. Мундир розстебнутий на грудях, волосся розпатлане, на скроні — тонка смужка крові, що вже підсихала. Він виглядав виснаженим, але очі горіли — не гнівом, а чимось іншим.
Він зачинив двері за собою. Тихо. Обережно.
— Усе владнано, — сказав він глухо. — На цю ніч. Але завтра… завтра буде гірше.
Я кивнула. Не знала, що сказати.
Він зробив крок до мене. Потім ще один. Зупинився за два метри — ніби боявся підійти ближче.
— Ти не спала.
— Не могла.
Він подивився на ліжко — на зім’яту сукню, на подушку, де я лежала.
— Я думав про тебе. Постійно. Навіть коли кричав на лордів.
Я ковтнула.
— Я знаю. Медальйон… він показав.
Він здивовано підняв брови.
— Показав?
— Я відчувала тебе. Твою тривогу. Твій… біль.
Він мовчав довго. Потім підійшов ближче — повільно, ніби даючи мені шанс відступити. Я не відступила.
Він зупинився зовсім близько. Я відчула запах — диму, крові, його власного тепла. Медальйон між нами знову запульсував — сильніше, ніж раніше.
— Він не дає нам спокою, — прошептав Даріан. — Але я не впевнений, що хочу спокою.
Я підняла очі. Його погляд був відкритим — вперше без маски. У ньому не було холоду. Лише голод. І страх.
— Я теж не впевнена, — відповіла я тихо. — Але… я не хочу, щоб це закінчилося.
Він простягнув руку — не торкнувся, просто тримав долоню біля моєї щоки. Я відчула тепло, ніби сонце світило крізь хмари.
— Тоді ми будемо чекати, — сказав він. — Поки не зрозуміємо, що наше, а що — медальйону.
Я кивнула. Горло стиснулося.
Він нахилився — повільно, дуже повільно. Його губи торкнулися мого чола — не поцілунок, а обіцянка. Легкий, гарячий дотик.
Потім відступив.
— Спи, Ірино. Я буду тут. На кріслі. Не піду.
Я хотіла заперечити. Хотіла сказати: «Залишайся ближче». Але слова не вийшли.
Він сів у крісло біля каміна, відкинувся назад, закрив очі. Але я знала — він не спить. Він стереже.
Я лягла назад, повернувшись до нього обличчям. Дивлюся на його профіль у світлі вогню. На шрам на скроні. На те, як піднімаються й опускаються його груди.
Медальйон теплішав повільно, рівно — ніби заспокоювався разом зі мною.
«Це не кінець, — подумала я. — Це лише початок. І завтра… завтра ми дізнаємося, чи витримаємо ми це полум’я».
За вікном почало світати. Перша сіра смужка на небі.
А я все ще не спала. Бо боялася закрити очі — і втратити цей момент. Цю грань. Цю ніч, коли ми були так близько — і водночас так далеко.

Як і завжди, чекаю на ваші коментарі

Дякую за увагу!