...

Я стояла посеред імператорських покоїв, все ще відчуваючи на губах смак його поцілунку — гарячий, як розпечене вугілля, і водночас такий обережний, ніби він боявся, що я розтану під його дотиком. Серце калатало десь у горлі, дихання було уривчастим, а медальйон на грудях пульсував теплом, ніби живий, ніби шепотів: «Так, саме так, не зупиняйся».
Даріан дивився на мене зверху вниз, його золоті очі потемніли, зіниці розширилися, як у хижака, що відчув здобич. Але в них не було жорстокості — лише голод, змішаний з якоюсь дивною ніжністю, якої я не чекала побачити в цьому холодному воїні. Його рука все ще лежала на моїй талії, пальці ледь стискали тканину сукні, ніби перевіряючи, чи реальна я.
Я не відступила. Навпаки — зробила крихітний крок ближче, відчуваючи, як тепло його тіла проникає крізь тонку тканину. У голові гуділо. Усе відбувалося занадто швидко. Занадто сильно. Ще кілька годин тому я була Іриною з Харкова, яка боялася навіть уявити поцілунок з кимось, а тепер… тепер я стояла в обіймах імператора Вальдору, і мені хотілося, щоб він не відпускав.
— Ірино, — прошептав він, і моє справжнє ім’я в його устах звучало як заклинання. — Якщо ти скажеш «ні» — я зупинюся. Зараз.
Я відкрила рот, щоб відповісти, але слова застрягли. Бо я не знала, що сказати. «Так»? «Ні»? «Повільніше»? Я просто… хотіла його. Хотіла відчути, як це — бути бажаною, бути потрібною, бути живою після стількох років сірості.
Він нахилився знову, цього разу повільніше, даючи мені час відступити. Я не відступила.
Його губи торкнулися моїх — м’якше, ніж першого разу. Я заплющила очі, дозволяючи собі потонути в цьому відчутті. Його руки ковзнули вгору по моїй спині, пальці заплуталися в складній зачісці, перлини тихо дзенькнули. Медальйон між нами запульсував сильніше, ніби серцебиття, що синхронізувалося з нашим.
Я відчула, як тканина сукні на спині починає сповзати, ботхтось дотягнувся до шнурівки,  — повільно, обережно. Корсет ослаб, і прохолодне повітря торкнулося шкіри. Я здригнулася — не від холоду, а від хвилі бажання, що накотилася раптово, як цунамі.
І саме в цю мить — різкий, гучний стук у двері.
Ми завмерли.
Стукіт повторився — три рази, наполегливо.
Даріан відірвався від мене першим. Його обличчя миттєво змінилося — ніжність зникла, на зміну прийшла звична маска холодного імператора. Він відступив на крок, поправляючи мундир.
— Хто? — голос його був різким, як удар меча.
З-за дверей пролунав стурбований чоловічий голос — один із його найближчих охоронців, капітан драконячої гвардії, здається.
— Ваша величносте, пробачте, що турбую в таку годину. Сталася сутичка в гостьовому крилі. Алдоріанські лицарі та наші… слова переросли в бійку. Є поранені. Лорди вимагають вашої присутності. Вони кажуть… що мирна угода, укладена через шлюб, — це образа для обох сторін. Не всі готові прийняти його так швидко.
Я відчула, як кров відливає від обличчя. Реальність вдарила, як холодна вода.
Даріан стиснув щелепи. Я бачила, як у його очах спалахнув гнів — не на мене, а на весь цей світ, що не дає нам навіть однієї ночі спокою.
— Я зараз буду, — кинув він коротко. Потім повернувся до мене.
Його погляд пом’якшав, але лише на мить.
— Вибач, Ірино. Це… не повинно було так статися.
Я кивнула, намагаючись зібрати думки. Руки тремтіли. Я швидко підтягнула корсет, затягнула шнурки сама — пальці були незграбними, ніби чужими.
— Іди, — сказала я тихо. — Вони чекають.
Він затримався ще на секунду. Простягнув руку, торкнувся моєї щоки — дуже ніжно, кінчиками пальців.
— Це не кінець. Це лише початок. Ми розберемося.
Потім розвернувся і пішов до дверей. Коли вони зачинилися за ним, кімната раптом стала величезною й порожньою.
Я опустилася на край ліжка, обхопила себе руками. Серце все ще калатало, але вже не від бажання — від суміші страху, полегшення й… розчарування?
Я злякалася. Злякалася того, наскільки сильно хотіла його. Наскільки швидко все скотилося до цієї межі. Я ж тільки-но прокинулася в цьому тілі, тільки-но зрозуміла, що я тут застрягла, а вже… вже готова віддатися чоловікові, якого знаю лише кілька годин?
«Що зі мною не так?» — подумала я, торкаючись губ. Вони все ще горіли.
Медальйон на грудях знову потеплішав — цього разу м’якше, заспокійливо. Ніби шепотів: «Ти не винна. Це зв’язок. Він сильніший, ніж ти думаєш».
Я підвелася, підійшла до дзеркала. Обличчя було чужим — Еліриним, але очі… очі були моїми. Зляканими, розгубленими, але живими. Я торкнулася медальйона. Він був теплим, майже гарячим.
«Можливо, це він? — подумала я. — Можливо, цей артефакт не просто пов’язує — він підсилює емоції? Робить їх гострішими, швидшими?»
Я згадала книгу. У ній медальйон описувався як «міст між душами». Але там не було сказано, що міст може бути настільки… потужним.
За вікном почулися крики — приглушені, далекі, але виразні. Сутичка тривала. Я уявила, як Даріан входить у гостьове крило — високий, грізний, з мечем на поясі. Як усі замовкають, коли він з’являється. Як він намагається вгамувати гнів обох сторін, які ще вчора вбивали одне одного.
А я залишилася тут. Одна. У його ліжку. У його покоях. Відтепер у його житті...
Я зітхнула, сіла біля каміна. Полум’я танцювало без дров — чисте, золоте, живе. Я простягнула руку — вогонь лизнув пальці, але не обпік. Він був… теплим. Як Даріан.
«Може, це й добре, що нас перервали, — подумала я. — Мені потрібно зрозуміти, що відбувається. Зі мною. З ним. З цим медальйоном».
Я зняла медальйон, поклала на долоню. Він був важким, срібним, з рунами, що ледь помітно світилися. Коли я торкнулася однієї з них, по пальцях пробігла іскра — не болюча, а приємна, як легкий розряд.
І раптом я відчула його.
Даріана.
Не бачила, не чула — відчула. Його гнів, його втому, його… тривогу за мене. Ніби тонка нитка тягнулася від медальйона до нього, крізь стіни, крізь відстань.
Він думав про мене. Навіть зараз, посеред сутички, він думав: «Чи все з нею гаразд? Чи не злякалася вона? Чи не пошкодує?»
Я швидко наділа медальйон назад. Серце стиснулося від несподіваного тепла.
«Це не просто артефакт, — зрозуміла я. — Це ми. Ми вже пов’язані. І це не скасувати».
За вікном крики стихли. Значить, він усе владнав. Скоро повернеться.
Я лягла на ліжко, не роздягаючись, лише скинула черевики. Сукня зморщилася навколо мене, як зім’ята хмара. Я заплющила очі, намагаючись заспокоїти дихання.
«Повільніше, Ірино. Повільніше. У тебе є час. У вас обох є час».
Але медальйон на грудях продовжував тихо пульсувати — ніби обіцяв, що часу буде небагато.
І що наступного разу нас уже ніхто не перерве.