...

Перша ніч імператриці
Я стояла на балконі, все ще тримаючи келих у руці, хоча вино в ньому давно стало теплим і несмачним. Зірки над головою здавалися ближчими, ніж у Харкові, ніби хтось спеціально розсипав їх по чорному оксамиту неба, щоб я не забувала, де опинилася. Внизу, у дворі замку, магічні вогні продовжували свій повільний, гіпнотичний танець — блакитні й золоті язики полум’я спліталися, розпадалися й знову з’єднувалися, ніби намагалися переконати весь світ (і мене в першу чергу), що вода і вогонь таки можуть існувати разом.
Даріан стояв поруч, спершись на балюстраду. Його профіль був гострим, як лезо меча, вирізьблений з темряви й світла одночасно. Він не дивився на мене — дивився кудись униз, на площу, де слуги вже починали прибирати залишки бенкету. Мовчання між нами тривало так довго, що я почала чути власне серце — воно стукало надто голосно, надто швидко, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти звідси.
— Ви не та, ким я вас уявляв, — сказав він нарешті. Голос низький, тихий, майже м’який. Це здивувало мене більше, ніж самі слова.
Я повернула голову, намагаючись не показати, як тремтять пальці на келиху.
— А якою ви мене уявляли?
Він повільно перевів погляд на мене. Золоті очі відбивали мерехтіння магічних вогнів унизу, і в них було щось таке… не те, що я чекала побачити. Не холодну ненависть. Не презирство. Щось інше. Втома? Сумнів? Біль?
— Високою. Холодною. Надменною. Дочкою людини, яка наказала вбити мого батька.
Кожне слово падало, як камінь у тиху воду — розходилося колами болю всередині мене. Я відчула, як горло стискається, але змусила себе не відводити очей.
— Я не можу змінити минуле, — сказала я, і голос тремтів лише трохи. — Але я тут. І я не хочу війни. Ні між нами, ні взагалі.
Він довго мовчав. Потім, дуже тихо, майже пошепки:
— Ви боїтеся мене.
Це було не питання. Він просто констатував факт.
Я ковтнула.
— Так. Але не так, як ви думаєте. Я боюся не того, що ви мене скривдите. Я боюся, що ми обидва будемо нещасними. Що цей мир, за який заплачено стількома життями, розпадеться саме через нас. Через те, що ми не зможемо… ужитися.
Він здивовано підняв брову — ледь помітно, але я це побачила.
— Ви? Імператриця Вальдору боїться?
Я гірко всміхнулася — жест, який, мабуть, зовсім не пасував принцесі Елірі.
— Я не імператриця Вальдору. Я — Ірина. З 2026 року. З місця, де немає магії, немає імператорів, немає весільних церемоній із кривавими клятвами. Там є ноутбуки, кава в одноразових стаканчиках, нескінченні дзвінки в Zoom і відчуття, що життя проходить повз тебе.
Він завмер. Я зрозуміла, що сказала забагато. Але слова вже вилетіли, і повернути їх назад було неможливо.
— Ірина? — повторив він моє ім’я так, ніби пробував його на смак.
Я кивнула, відчуваючи, як щоки палають.
— Так. Мене звати Ірина. Це тіло — Еліри. Але всередині — я. Я читала книгу про ваш світ. Про війну. Про вас. А потім наділа медальйон… і прокинулася тут.
Він дивився на мене так, ніби я щойно сказала, що вмію літати або розмовляти з мертвими. Але в його очах не було насмішки. Лише глибоке, уважне вивчення.
— Ви божевільні? — запитав він тихо, без агресії. Просто запитав.
— Можливо. А можливо, це правда. Медальйон… він переніс мене. Я не знаю чому, але я тут. І я не знаю, як повернутися.
Він простягнув руку й торкнувся медальйона на моїй грудях — дуже обережно, ніби боявся, що той вибухне. Метал був гарячим, майже обпік пальці.
— Цей медальйон… я подарував його Елірі ще до нашої зустрічі. Це був символ миру. Артефакт, що пов’язує душі. Він мав допомогти нам зрозуміти одне одного. Почути думки. Відчути емоції.
Він опустив руку.
— Але він переніс когось іншого.
Я кивнула.
— Мене.
Він відвернувся, подивився на зірки.
— Тоді поясніть мені, Ірино з іншого світу. Чому саме ви?
Я знизала плечима — жест, який точно не личить принцесі.
— Не знаю. Може, тому що я втомилася від свого життя. Може, тому що десь глибоко всередині мріяла про щось більше, ніж тести коду й холодна кава. Може, це просто випадковість. Але я тут. І я боюся, що одного дня всі зрозуміють, що я — не вона. Що я не вмію бути принцесою.
Він повернувся до мене всім тілом.
— Тоді ми зробимо так, щоб ніхто не дізнався.
Я здивовано підняла голову.
— Ви… вірите мені?
— Я бачу, що ви не брешете. Ваші очі… вони інші. Не такі, як у Еліри на портретах. У них є вогник. Сучасний, як ви кажете. Живий.
Він зробив крок ближче. Я відчула тепло його тіла — воно йшло хвилями, ніби маленьке сонце.
— Ми пов’язані цим медальйоном. Якщо помрете ви — помру я. Якщо помру я — помрете ви. Ваша безпека — це тепер моя. А моя — ваша.
По спині пробігли мурашки.
— Тобто… ми в одному човні?
Він ледь помітно посміхнувся — вперше по-справжньому, з ямочками, яких я раніше не помічала.
— Якщо човен — це те, про що я думаю… так. Ми в одному човні.
Він простягнув руку.
— Ходімо. Сьогодні наша перша ніч. І нам треба вирішити, як ми будемо жити разом.
Я поклала свою долоню в його. Його рука була гарячою — не просто теплою, а такою, ніби всередині нього постійно горів вогонь. І дивно… це тепло не лякало. Воно заспокоювало.
Ми пішли назад до покоїв — не до моїх, а до імператорських. Двері зачинилися з тихим клацанням, і світ зовні зник.
Кімната була величезною: стіни оббиті темно-червоним оксамитом, камін, у якому танцювало полум’я без дров, просто живе вогнище в повітрі. Ліжко під чорним шовковим балдахіном здавалося островом посеред моря темряви.
Я стояла посеред кімнати, все ще в весільній сукні, і раптом відчула себе дуже маленькою й беззахисною.
Даріан підійшов, зупинився за крок.
— Ви можете не боятися. Я не торкнуся вас, якщо ви не захочете.
Я підняла очі. Серце калатало так сильно, що, здається, він теж його чув.
— А якщо я захочу? — запитала я тихо, сама здивувавшись своїм словам.
Він завмер. А потім повільно, дуже повільно посміхнувся — тепло, з якимись новими вогниками в очах.
— Тоді ми подивимося, чи вода може загасити вогонь… чи зробити його сильнішим.
Він нахилився й поцілував мене — обережно, ніби перевіряючи, чи не зламається щось між нами. Його губи були гарячими, як і долоня. Я відчула, як медальйон на грудях спалахнув теплом, ніби схвалюючи, ніби кажучи: «Так, саме цього я й хотів».
Я відповіла.
І в ту мить зрозуміла щось дуже важливе.
Можливо, я ніколи не повернуся додому.
Можливо, я й не хочу.
Бо тут, у цьому чужому світі, у чужому тілі, у чужих — але вже не зовсім чужих — обіймах я вперше за довгий-довгий час відчула себе по-справжньому живою.