Глава 1: Пробудження в чужому тілі

Я сиділа за своїм столом у маленькій квартирі на околиці Харкова, втупившись в екран ноутбука. Січень 2026 року видався особливо холодним — за вікном завивав вітер, зриваючи сніжинки з дахів сусідніх багатоповерхівок. Мені було двадцять вісім, і життя здавалося нескінченною низкою рутини: робота в ІТ-компанії, де я тестувала додатки для мобільних банків, нескінченні зустрічі в Zoom та рідкісні вечори з друзями в кафе.
«Ще один день, і я зійду з розуму від цієї нудьги», — подумала я, потягуючи охололий каву з кухля з написом «Best Programmer Ever». Подарунок від колишнього, який пішов півроку тому, залишивши по собі лише спогади та цю дурнувату кухля.
Вечір тягнувся повільно. Я вирішила відволіктися і взялася за книгу — старий фентезійний роман, куплений на барахолці. «Імперія тіней» — так називався цей пошарпаний томик з обкладинкою, на якій красувалася лицар у обладунках, що бився з драконом. Я любила такі історії: магія, пригоди, романтика — все те, чого бракувало в моєму реальному житті.
«Якби я могла опинитися там», — мрійливо подумала я, гортаючи сторінки. Книга була незвичайною: між сторінками лежав дивний медальйон — срібний, з вигравіруваним символом, схожим на переплетені руни. Я взяла його в руки, і метал несподівано потеплішав, ніби оживаючи під моїми пальцями.
«Що за чортівня?» — пробурмотіла я, надягаючи медальйон на шию. Світ навколо поплив, голова закрутилася. Останнє, що я запам’ятала, — це як книга вислизнула з рук, а кімната наповнилася дивним сяйвом. Потім — темрява.
Коли я розплющила очі, світ навколо був чужим. Замість знайомої стелі з тріщинами від часу я побачила високе склепінчасте стелю, прикрашене фресками із зображеннями міфічних істот: грифонів, єдинорогів і драконів, що ширяли в небі. Повітря було наповнене ароматом лаванди та воску від свічок, що мерехтіли у масивних канделябрах. Я лежала на величезному ліжку з балдахіном, під важким шовковим покривалом, розшитим золотими нитками.
Тіло відчувалося дивно — легшим, граціознішим, ніж зазвичай. Я спробувала сісти, але голова запаморочилася, і я схопилася за край ліжка.
«Де я? Це сон?» — подумала я, озираючись. Кімната була розкішною: стіни з каменю, вкриті гобеленами зі сценами битв і бенкетів, важкі дубові шафи, заставлені книгами в шкіряних палітурках, і велике вікно з вітражами, крізь яке пробивалося ранкове світло. На столі біля вікна стояв срібний піднос з фруктами та глечиком вина. Але найдивніше — мої руки. Вони були тонкими, витонченими, з доглянутими нігтями, прикрашеними перснями з дорогоцінними каменями. Не мої руки.
Я в паніці підскочила до дзеркала, що висіло на стіні.
У відображенні на мене дивилася незнайомка: молода жінка років двадцяти, з довгим золотавим волоссям, заплетеним у складну зачіску, блідою шкірою та очима кольору смарагдів. На ній була нічна сорочка з тонкого льону, обшита мереживом.
«Це не я! Що відбувається?!» — закричала я всередині себе, але з рота вирвався мелодійний голос, не схожий на мій власний. Я доторкнулася до обличчя — воно було реальним, теплим. Серце калатало як шалене.
Двері в кімнату скрипнули, і увійшла жінка середніх літ у простій сукні з фартухом — явно служниця. У неї були сивіючі волосся, зібрані в пучок, і втомлені, але добрі очі.
— Ваша високосте, принцеса Еліра, ви прокинулися? Доброго ранку. Я — Міра, ваша камеристка. Сьогодні великий день — ваш шлюб з імператором Даріаном. Мир нарешті укладено, і ваш союз скріпить його назавжди.
Я завмерла.
Принцеса Еліра? Шлюб? Імператор?
«Це не сон. Я… потрапила в інший світ? У тіло цієї принцеси?»
Міра підійшла ближче, несучи піднос з сніданком.
— Ви виглядаєте блідою, ваша милість. Може, хвилюєтеся? Після стількох років війни це нормально. Ваш батько, король Алдоріану, так пишається вами. Цей шлюб покладе край кровопролиттю між нашим королівством та імперією Вальдору. Імператор Даріан — великий воїн, і кажуть, він володіє магією вогню, як ніхто інший.
Магія… Я згадала, що в книзі згадувався світ, де магія була реальністю: елементалісти, здатні повелівати вогнем, водою, землею та повітрям; артефакти, що зберігають давні таємниці; і війни, де армії билися не лише мечами, а й заклинаннями.
— Я… я в порядку, — видавила я, намагаючись говорити впевнено. Голос Еліри був м’яким, аристократичним. — Розкажи мені… нагадай, будь ласка, про наступний день.
Міра посміхнулася, ставлячи піднос на стіл.
— Звичайно, ваша милість. Вранці — підготовка: ванна з ефірними оліями, зачіска від придворної чарівниці — вона використовує чари, щоб волосся сяяло, як золото. Потім — примірка сукні. Вона виткана з павутини місячних павуків, з вишивкою з магічних ниток, які змінюють колір залежно від настрою. До полудня — церемонія у Великій залі, де збереться вся знать і маги. Імператор прибуде з ескортом — кажуть, його драконячий вершник буде кружляти над замком.
Я кивнула, намагаючись осмислити.
Драконячий вершник? Магія… це все реально?
Я обережно торкнулася медальйона — він пульсував теплом, ніби живий.
Може, це він переніс мене сюди? І як повернутися назад?
Міра насупилася.
— Ваша милість, ви жартуєте? Звичайно, реально. Ви самі володієте даром води — пам’ятаєте, як у дитинстві викликали дощ під час посухи? А імператор… його вогонь здатен спалювати армії. Але тепер, з миром, магія служитиме творенню.
Я відчула приплив паніки. Я не знала жодної магії! У моєму світі магія була лише в фільмах та книгах.
— А якщо… якщо я не готова? Що, якщо шлюб не відбудеться?
Служниця засміялася.
— О, принцесо, це неможливо. Договір скріплений кривавою клятвою — давнім ритуалом, де кров змішується з магією. Якщо порушити, прокляття впаде на обидва королівства: посухи, мор, повстання духів. Ваш батько та імператор уже обмінялися дарами — ваш медальйон від нього, а його — корона з алмазного льоду.
Медальйон від імператора? Я стиснула його в кулаку.
Значить, це ключ? Але як ним користуватися?
У двері постукали, і увійшов чоловік у багатому камзолі — придворний маг, судячи з рун на рукавах.
— Принцеса Еліра, час для ранкового благословення. Дозвольте мені підсилити вашу ауру — щоб на церемонії ви сяяли яскравіше за зорі.
Він підняв руку, і повітря навколо засвітилося м’яким блакитним сяйвом. Я відчула, як енергія тече через моє тіло — прохолодна, як річкова вода.
«Це… магія», — прошептала я, вражена. Всередині мене щось відгукнулося: спогади Еліри? Образи дитинства в замку, уроки у наставників, де вона вчилася викликати хвилі з нічого.
— Так, ваша милість. Ваш дар води ідеально доповнить вогонь імператора. Разом ви будете непереможні, — сказав маг, завершуючи ритуал.
Я стояла, дивлячись у вікно. За ним простягалися пагорби, вкриті лісами, а вдалині — вежі замку, оточені мурами. Прапори з гербами — лев Алдоріану та орел Вальдору — майоріли на вітрі. У небі кружляли дивні істоти: грифони, що несли вершників. Це був світ, повний чудес і небезпек, де війна щойно вщухла, але шрами ще свіжі.
Але всередині я боролася.
«Я не Еліра. Я — Ірина з 2026 року. Як вибратися звідси? І що, якщо я не зможу прикидатися?»
Я подумала про свою квартиру, про каву, про нормальне життя. Але медальйон теплився, ніби шепочучи: «Ти тут не випадково».
День лише починався, а церемонія наближалася.
Імператор Даріан — хто він? Жорстокий тиран чи благородний воїн?
Мені належало дізнатися це скоро. Але спершу — вижити в цьому чужому тілі, в цьому світі магії та інтриг.
У коридорі почулися кроки — наближалася свита для підготовки. Я глибоко вдихнула, випрямляючи спину.
«Гаразд, давай грати за правилами. Поки не знайду шлях назад».
Глава 2: Тіні минулого та полум’я майбутнього
Я стояла посеред просторої лазні, оточена клубами пари, що піднімалися від гарячої води, наповненої пелюстками троянд і ефірними оліями. Ванна була вирізана з цільного шматка білого мармуру, прикрашеного золотими прожилками, а по краях сиділи чотири маленькі статуетки русалок, з чиїх пащ безперервно лилася тепла вода. Повітря пахло лавандою, жасмином і чимось ще — магічним, ледь вловимим, ніби самою суттю спокою.
Міра та дві молодші служниці допомагали мені зняти нічну сорочку. Я інстинктивно прикрилася руками, відчуваючи сором — чуже тіло, чужа шкіра, чужі груди, стрункіші й вищі, ніж мої власні. Але служниці поводилися так, ніби це було найзвичайнісінькою справою.
— Не соромтеся, ваша високосте, — тихо промовила Міра, акуратно розплутуючи моє волосся. — Ми всі тут для вас. Сьогодні ви маєте сяяти, як ніколи.
Я змусила себе розслабитися. Вода обпекла шкіру приємним теплом, коли я занурилася. На мить закрила очі, намагаючись зібратися з думками.
«Отже, я — принцеса Еліра з Алдоріану. Мені двадцять один рік. Я маю дар води третього рангу. Мій батько — король Теодор Третій. Моя мати померла, коли мені було сім. У мене є молодший брат, принц Лоріан, якому тринадцять. Я навчалася в Академії Світанку в столиці, де вивчала придворний етикет, історію магії, дипломатію та основи бойової магії…»
Ці спогади приходили не як мої власні, а ніби хтось акуратно вкладав їх у мою свідомість — як файли, які автоматично розпаковуються. Іноді вони супроводжувалися емоціями: радість від першого викликаного дощу, страх перед першим уроком вогняної магії, гіркота від звістки про смерть матері.
«А імператор Даріан?» — подумала я, і відповідь прийшла майже миттєво.
Даріан Вальдорський, Палаючий Клинок, Імператор Вогню. Йому двадцять сім. Він зійшов на трон у шістнадцять, після того, як його батько загинув від рук асасинів під час переговорів. З того часу він вів війну проти Алдоріану майже безперервно. Кажуть, що в гніві він здатен викликати вогняний шторм, який спалює цілі армії. Кажуть також, що він ніколи не посміхається. І що в нього немає коханок — лише обов’язок.
Я відчула, як серце стиснулося.
«Він мене ненавидить. Я — дочка людини, яка вбила його батька. Навіть якщо це був наказ короля, а не особиста помста…»
— Ви тремтите, ваша милість, — стурбовано промовила Міра. — Вода надто гаряча?
— Ні… просто… думки.
Служниця обережно поклала мені на плечі теплий рушник, просочений заспокійливими травами.
— Це нормально хвилюватися. Багато дівчат перед весіллям тремтять. Але знайте: імператор дав клятву честі. Він не завдасть вам шкоди. Принаймні… не фізично.
Останнє речення прозвучало так тихо, що я не впевнена, чи справді його почула.
Після ванни мене загорнули в м’який халат і повели до кімнати для зачіски. Там уже чекала чарівниця — висока жінка з синіми пасмами у волоссі та очима, що мерехтіли, ніби два маленькі озера.
— Принцесо Еліро, дозвольте мені почати.
Вона провела руками над моєю головою, і волосся почало рухатися саме собою — пасма піднімалися, спліталися в складну зачіску, прикрашалися крихітними перлинами, що світилися м’яким внутрішнім світлом.
— Це чаклунство ткачів снів, — пояснила чарівниця. — Кожна перлина несе маленьке побажання миру. Вони будуть світитися сильніше, коли ви будете щасливі, і тьмянітимуть, коли серце сумує.
Я подивилася на себе в дзеркало. Золоте волосся, заплетене в корону з кіс, обрамляло обличчя, роблячи його ще більш аристократичним. Очі здавалися більшими, глибшими. Я була красивою. Дуже красивою. І це лякало мене ще більше.
Потім прийшла черга сукні.
Коли служниці внесли її на спеціальній підставці, я мимоволі затамувала подих.
Сукня була створена з чогось, що виглядало як рідке срібло, змішане з нічним небом. Тканина переливалася, ніби всередині неї рухалися зірки. Рукава були довгими, прозорими, з вишивкою у вигляді хвиль і водоспадів. Корсет прикрашали дрібні сапфіри, що нагадували краплі води. Спідниця спадала важкими складками, але при кожному русі здавалася легкою, як дим.
— Павутина лунних павуків, — з гордістю промовила головна швачка. — Виткана під повним місяцем, просочена водою священного джерела Ейріс. Вона реагуватиме на ваш дар. Коли ви будете використовувати магію води, сукня заграє блакитними вогниками.
Я дозволила себе одягнути. Тканина обійняла тіло, як друга шкіра — прохолодна, але не холодна. Корсет стискав талію, але не боляче. Коли останній шнурок був зав’язаний, я зробила крок — і сукня зашелестіла, ніби далекий водоспад.
Я виглядала як жива легенда.
— Ви прекрасні, ваша високосте, — прошептала Міра, складаючи руки біля серця. — Навіть сам імператор не зможе відвести погляду.
Я не відповіла. Я думала про те, що цей чоловік, можливо, бачив, як гинули його солдати від алдоріанських водяних заклинань. Як гинули алдоріанці від його вогню. І тепер я мала стати його дружиною. Його імператрицею.
У двері постукали.
— Час, ваша милість. Процесія чекає.
Мене вивели в коридор. Там уже стояли почесні гвардійці в блакитних плащах з гербом лева, лицарі Ордена Водяного Клинка. Вони схилилися на одне коліно, коли я проходила.
Я йшла повільно, намагаючись не спіткнутися. Під ногами — килим кольору морської хвилі. Стіни прикрашені гобеленами, що зображали перемоги Алдоріану над темрявою.
А потім — Велика зала.
Вона була величезною. Стеля губилася вгорі, підперта колонами, вирізьбленими у вигляді водяних струменів. По периметру стояли магічні світильники, що горіли блакитним полум’ям без диму. В залі зібралося кілька сотень осіб: лорди в розкішних шатах, маги в мантіях з рунами, посли, придворні дами, лицарі.
І в самому центрі, на підвищенні, стояв він.
Імператор Даріан.
Він був високим — значно вищим за мене. Чорне волосся, зібране в низький хвіст. Обличчя гостре, ніби вирізьблене з обсидіану. Очі — кольору розплавленого золота. На ньому був чорно-червоний мундир, прикрашений золотими орлами та рубінами, що нагадували краплі крові. На поясі — меч у чорних піхвах з рукояткою у вигляді драконячої голови.
Він не посміхався.
Він навіть не кліпав.
Коли я підійшла ближче, наші погляди зустрілися.
У його очах не було тепла. Лише холодний розрахунок. І щось ще — глибоко заховане, майже невидиме. Біль? Гнів? Цікавість?
Я зупинилася за три кроки від нього.
Верховний жрець Світла — старий чоловік у білій мантії — підняв руки.
— Народ Алдоріану та Вальдору! Сьогодні ми стаємо свідками великого союзу! Союзу, що покладе край війні! Союзу, що з’єднає воду і вогонь, минуле і майбутнє!
Він повернувся до мене.
— Принцесо Еліро, чи приймаєте ви Даріана Вальдорського своїм чоловіком, імператором і захисником? Чи клянетеся ви бути йому вірною дружиною, підтримкою в мирі та в битві, матір’ю його дітей і імператрицею Вальдору?
Я відчула, як горло стискається.
Я глянула на Даріана. Той чекав. Без поспіху. Без емоцій.
— Я… приймаю, — сказала я тихо, але голос пролунав чисто й чітко завдяки магії зали.
Жрець повернувся до імператора.
— Імператоре Даріане, чи приймаєте ви принцесу Еліру своєю дружиною, імператрицею та пані вашого серця? Чи клянетеся ви захищати її, поважати її дар і її народ, бути їй вірним чоловіком і батьком ваших дітей?
Мовчання затягнулося на мить довше, ніж потрібно.
Потім він заговорив. Голос був низьким, глибоким, як гуркіт далекого грому.
— Я приймаю.
Два простих слова. Без прикрас. Без тепла.
Жрець посміхнувся.
— Тоді нехай боги засвідчать цей союз! Нехай вода і вогонь стануть єдиним цілим!
Він простягнув два кинджали — один з блакитним каменем, другий з червоним.
Я взяла блакитний. Даріан — червоний.
Ми одночасно надрізали долоні.
Кров крапнула на срібну чашу, що стояла між нами.
Коли краплі зустрілися — чаша спалахнула. Блакитне і золоте полум’я закружляли в танці, сплітаючись у спіраль.
Зала вибухнула оплесками.
Але я дивилася тільки на нього.
В його очах на мить промайнуло щось схоже на здивування.
Потім він простягнув мені руку.
Я поклала свою долоню в його — теплу, тверду, з мозолями воїна.
І ми повернулися обличчям до залу.
Імператор і імператриця.
Вода і вогонь.