12. Не плач. Все буде добре

Юля

— Андрію, зачекай хвилинку?

Я наздогнала його в коридорі.

Назар із Марією були зайняті розмовою, а Влад стояв посеред коридору.

— Що таке?

— Проведу тебе, — тривожно усміхнулася.

Влад пропалив очима мене, в згодом і його. Марія з Назаром прощалися з Андрієм, а його друг напросився ночувати тут. Ну нехай…

Ми йшли доріжкою, яка вела до виходу, навколо безліч хвої, яка розпилювали свій запах морозним вечором. Було б гарно, якби впав сніг.

— Вечір минув швидко, а ми так і не встигли поговорити. Як ти взагалі? — турботливо питає Андрій. 

У цьому весь він. Його тон розмови — це ода піклування. Ні в кого не чула такого приємно–заспокійливого голосу.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Щось сталося? — він перестав усміхатися.

— У мене є друг в Києві.

Андрій високо підняв брови, ніби мімікою додав «іі?»

Я зробила глибокий вдих, ковтнувши клубок у горлі.

— У нього дуже хворе серце. Лікарі сказали, що єдиний шанс вижити — пересадка.

Андрій мовчав, примруживши погляд.

— Він чекає на донорське серце в Києві. Але… чекати там небезпечно.

— Чому?

Не хотілося говорити це вголос, тому опустила очі, ніби це може врятувати мене від правди.

— Його сестра — моя найкраща подруга. Вона залізла в борги. Зв’язалася, як виявилося, зі злочинцями.

— Ти замішана в цій історії?

— Дотична, скажем так.

— Господи… — він провів рукою по обличчю, а потім і по волоссі, закинувши її назад.

— Чим я можу допомогти?

Я ледь не розплакалася.

— Мені потрібно розуміти, чи можливо його безпечно транспортувати до Львова. І чи можеш ти… допомогти?

— Це не просто перевезти людину з Києва до Львова.

— Я знаю.

— Якщо стан важкий, потрібна спеціалізована медична бригада, обладнання, контроль стану під час дороги. І ще купа нюансів.

— Але це можливо?

Він подивився мені прямо в очі. Кілька секунд здавалися годиною. 

— Думаю так. 

У мене перехопило подих.

— Правда? — перепитую, щоб впевнитися чи це дійсно можливо.

— Я нічого тобі не обіцяю. Але підніму свої зв’язки. Поговорю з потрібними людьми і зʼясую, що можна зробити.

— Дякую, — очі защипало.

— І, Юль…

— Що?

— Якщо там справді кримінальна історія, тобі треба бути обережною.

— Я знаю.

— Ні. Схоже, ти не до кінця розумієш у що лізеш.

Я витерла сльозу, яка все-таки скотилася по щоці.

— Може, й не розумію. Але він може померти.

Андрій нічого не відповів. Просто підійшов і міцно мене обійняв. Так, як обіймають людину, якій справді потрібна підтримка. Притиснув до себе і  погойдував зі сторони в сторону.

— Зроблю все можливе, чуєш.

— Дякую, — заплющую очі, бо думаю, що це стримає мої сльози.

— І ще одне.

— Що?

— Ні слова Марії.

— Я саме це й хотіла попросити. Бо думала розказати їй, порадитися. Та в неї інші турботи, куди приємніші.

— Розкажемо Назару, якщо я не впораюся організувати. Але поки тсс, — прикладає вказівний палець до губ.

— Добре.

— Завтра наберу тебе.

Мені хотілося сказати ще щось, подякувати ще раз. Але замість цього просто обійняла його у відповідь.

— Бережи себе, Юль.

— Ти теж.

Ми попрощалися.

***

Я повернулася в бік будинку, але сліди сліз нікуди не зникли, тому витерла щоки рукавом. Не допомогло. Тому вирішую постояти ще трохи, поки не втамую емоції.

— Ти замерзнеш без шарфа.

Я не одразу зрозуміла, що Влад стояв зовсім недалеко, поки я розмовляла з Андрієм. Він накинув мені на плечі хустину.

— Чому ти плачеш? Андрій тебе образив?

— Що? Ні. З чого ти взяв?

— Бо плачеш після того, як говорила з ним. Ходімо, не можна лити сльози на холоді.

— Ні. Я не хочу.

— Юлю, так не можна.

Я подивилася в бік альтанки.

— Давай підемо туди. Не хочу хвилювати сестру.

— Пішли.

Ми рушили стежкою і я відчувала його поруч. Чи то потреба в підтримці хоч когось, чи то дивний потяг до нього робили зі мною неймовірні речі. 

Відчувала запах його парфумів, змішаний із холодним повітрям. Чудовий запах. 

— В тебе проблеми?

— Навіть не знаю, що тобі сказати… — стиснула губи.

— Правду. Мені можеш сказати правду.

Я опустила очі, бо хотілося розповісти, та не можна. Потрібно зробити все тихо. І допоможе мені у цьому Андрій.

— В мене все добре.

— А по твоєму обличчю не скажеш, — хмикнув він.

Не хотілося нічого відповідати, але і мовчання 

— Де живеш? — запитав Влад.

Я підняла на нього очі.

— Не роби вигляд, ніби ти не знаєш.

— Ну хто зна. Може за пів року ти вже опинилася в Сан-Франциско.

Я засміялася.

— Київ — мій Сан-Франциско.

— І як тобі там?

— А тобі як? Я що на допиті?

— Та ні. Просто ти нічого не розпитуєш, тому беру ініціативу я.

— У мене все добре. Вчу дітей танців. Задоволений?

— Задоволений.

Я розглядала його обличчя.

Хотіла сказати щось зовсім інше.

Запитати про шрам.

Але язик не повертався.

— А ти де?

— Я живу на правому березі. Працюю там же. Дім — робота, дім — робота. Мій графік нудний і передбачуваний.

— Не впевнена, що нудний.

— Чому?

Я на секунду затримала погляд на його шиї. На тому місці, де шрам ховався під волоссям. Якби стояла з іншого боку, то не було б видно. Та праворуч від мене стояв садовий ліхтар, який пускав розсіяні промені світла саме на Влада.

— Шрам де отримав?

Влад замовк і затнувся.

— На роботі, вірно?

— Ну так.

Бреше. Не знаю чому я так вирішила, але його міміка і те, що він стиснув пальці переконували мене в тому, що він щойно збрехав.

Я хотіла продовжити розмову в цьому руслі, щоб вивідати, що трапилося насправді.

Та кількість випитого алкоголю розбудили в мені відважну і пряму. Тому випалила те, що насправді гризло мене останні місяці.