9. Нас тут чекають

Влад

кілька годин тому 

— Ну нарешті. Ти не міг обрати, яку сукню одягнути чи довго вагався над кольором помади? — бурчу, коли сідаю в авто.

— Ну вибачте, що зачекали зайвих десять хвилин, столичний мілорде.

— Та ну тебе. Я змерз, як цуценя. Увімкни тепло на повну, — прошу Андрія і поправляю шапку.

Він гигикає собі під ніс. Настрій в нього, явно, чудовий. А ось мій… Складно сказати… Йти на робочу операцію не так хвилююче, як їхати в місце, де точно зустріну обʼєкт свого напруження.

— Ой, здається, морозить тебе не від температури надворі?

— А від чого?

— Хвилюєшся перед неминучою зустріччю…

— Скажеш теж… — повертаю голову в бокове вікно.

— Для повного здивування ти мав би запитати «З ким?»

Андрій робить акторсько–драматичну гримасу і додає:

— Ну і зробити максимально приголомшене обличчя.

— Ой, Андрію… Їдь давай.

Він знову підсміхається, бо знає, що потрапив в десяточку. Я, дійсно, хвилююся. Так давно не бачив її…

Ми їдемо міськими заторами хвилин двадцять, а потім звертаємо у вуличку, яка веде до будинку Назара та Марії.

— Ти надовго цього разу? — розриває мовчання Андрій.

— Не знаю. Я на лікарняному, ти знаєш.

— Шов затягнеться і через кілька місяців стане менш помітним.

— Та я цим не переймаюся. Вухо ціле, і на тому дякую.

— Добре, що голова на місці, Владе! — спалахує.— Якби куля пройшла сантиметром лівіше, то ми зараз не їхали б на новосілля до твого брата. А чергували б в реанімації. І це в кращому випадку! — тон такий, ніби свариться.

— Така моя робота. Ризик є всюди.

— Не спіши на роботу, прошу тебе. Відпочинь, наберися сил, — тараторить, — я продовжу тобі лікарняний по максимуму, а потім візьми відпустку. Тобі треба відновитися, це не жарти.

— Ой, Андрію, що мені робити тут так довго?

— Від–по–чи–ва–ти. Знаєш таке слово? І закінчувати зі своїми розслідуваннями.

Я мовчу, бо не маю що додати. Друг має рацію. Пошуки хоча б якихось зачіпок, що могли привести мене до правди, завершились тим, що я опинився на операційному столі. Але ніхто не знає, що розслідування не робоче, а приватне. Та почалось все з маминого листа.…

Я жив і навіть гадки не мав, що все своє життя мій тато був живим. Він знав про моє існування, знав, що рідна мама загинула. Ініціював свою смерть і не зʼявився у моєму житті раніше.

Мене виховувала мама Назара, яка була сестрою моєї рідної матері. Я завжди знав, що мої батьки загинули. Обоє… Та це виявилося найбільшою брехнею у моєму житті.

Все, що вдалося з’ясувати, це те, що Пилип Левицький, мій батько, офіційно вважається загиблим того ж дня, як і моя мама Антоніна Левицька. Для того, щоб переконатися у цьому, я подав запит на ексгумацію тіла. Вважав, що це найпростіший шлях дізнатися чи той лист — це правда.

В перші дні пошуку правди я зазнав ганебного фіаско. Моє прізвище Чорній. 
Чорній Владислав Ігорович. Мама Назара всиновила мене, дала прізвище і по-батькові, як у мого брата. Тому, мені потрібно було пройти сім кіл бюрократичного пекла, щоб довести спорідненість і отримати дозвіл на ексгумацію. Тому, я вирішив піти іншим шляхом…

— Агов, про що думаєш? — обриває мої спогади Андрій.

— Та так, задумався.

Він паркує авто біля високого паркану, за яким сховалася домівка молодої сімʼї.

Ми витягаємо з багажника пакети з фруктами.

— Ого! — дивуюся, коли бачу цілий ящик гранатів. — Ти лікував азербайджанців?

— Чого б це?

— Виглядає, ніби тобі дали хабаря фруктами.

— Це ж Марія любить їх сильно. Назар якось казав.

— Ааа, точно. Він колись мав точку на ринку, де постійно гранати купував. На кожне побачення їх носив.

Як я міг забути. Андрій, дійсно, дуже уважний до потреб і вподобань інших. Дивно, як у нього, такого турботливого, ще немає дівчини. Запитаю якось…

Я ж маю в рюкзаку коробку цукерок і торт. Вибирав на свій смак, навіть не думавши чи сподобається комусь іншому.

— Так виглядає здійснена мрія, — каже перед входом, коли зачиняє автівку.

— Якщо дуже сильно чогось хотіти, то це обовʼязково здійсниться.

— Думаєш? — ми обоє підняли голови вгору, ніби, чекаючи знак, який підтвердить це.

— Впевнений, — сказав, хоча сам мало вірю в це.

— Ходімо, друже, — Андрій стукає по плечу і ми входимо у відчинену хвіртку.

Нас тут чекають.