Можливо, я тебе кохаю

Розділ 25

Я лежу в ліжку і кручуся в різні сторони. Не спиться. Сідаю, обпершись спиною на подушку під стіною і намагаюся читати книгу. Нечитун. Мозок відмовляється сприймати мою улюблену фантастику. Тягнусь за мобільним і бездротовими навушниками. Знову лягаю в ліжко, вкриваюсь ковдрою і вмикаю свій улюблений подкаст з Кремнієвої долини. Слухаю, але не запам’ятовую почуте. Втикаюся обличчям в подушку і мій ніс одразу ловить знайомий квітковий аромат, що лишився після вчорашньої ночівлі Солі. Подумки сварю себе, бо мої нюхові рецептори з радістю насолоджуються запахом дівчини. Цей клятий аромат без дозволу окупував моє ліжко і взявся за голову. Заважає думати про важливі речі, бо всі мої думки забиті нею. Я не можу з цим впоратись чи перемкнутися на щось інше, але я знаю вихід з цієї ситуації. Ідея не логічна, але варто спробувати.

Зриваюся з ліжка, натягую на себе джинси, футболку, накидаю худі, беру чорний шоколад, який купив сьогодні і йду до будинку Солі. Підходжу ближче і до мене доходить, що я зовсім не знаю де знаходиться її кімната. Не хотілося б в такій порі стукати у вікно до малявки чи до її бабусі. Пишу Максу і питаю з якої сторони знаходиться кімната Солі. Першим повідомленням друг скидає мені емоджі-реготуна, а в другому нормально відповідає. Пояснює, що кімната дівчини знаходиться зі сторони його будинку і найпростіший варіант туди потрапити це перелізти через невисокий паркан. Попереджає, щоб я не сильно шумів, бо в Солі на подвір'ї є собака, яка не кусається, але коли почує чужого, то голосно гавкає і своїм гавкотом може розбудити малявку та бабусю Солі. Маєш тобі завдання із зірочкою. Жаль, що це не вища математика, бо я б впорався без проблем. З реальним життям та зі стрибанням через паркан набагато складніше.

Не з першого разу, але все ж успішно долаю паркан і підходжу до вказаного Максом вікна. Усміхаюся, коли бачу Солю в моїй футболці. Дівчина сидить на ліжку і уважно читає книжку. Напевне, щось повʼязане з медициною. Легенько стукаю кулачком у шибку. Від несподіваного звуку Соля схоплюється з ліжка, а книжка падає на підлогу обкладинкою вверх. «Клінічна анатомія та оперативна хірургія» —  про себе читаю назву. Як я й думав. 

Соля помічає мене. 

— Марку, що ти тут робиш? — здивовано відчиняє вікно. 

— Гарна піжама! — не втримуюся, щоб не оцінити мою футболку на Солі. Впевнений, що при кращому  освітлення щоки дівчини були б помітно зачервонілі. 

— Ти за футболкою прийшов? — не надто привітно питає. 

— А ти готова зняти її прямо зараз? 

— Прямо зараз я готова зачинити вікно, — фиркає дівчина і тягнеться до віконної ручки.

— Я жартую! — вчасно зупиняю Солю.

— Чому ти тут? — повторює своє питання, продовжує триматися віконної ручки. Вперта така, але ми це вже проходили, тож здаватися я не збираюся. 

— Впусти мене, поки твоя собака не наробила галасу, — повертаю голову назад, бо здалося, що поруч щось зашаруділо. 

— Назви причину чому я маю тебе впускати? — не здається Соля. Невже вона справді буде тримати мене надворі в такій порі? 

— Я приніс тобі шоколад, — дістаю дві плитки шоколаду і кладу на підвіконня. Соля здивовано дивиться на нього. — Чорний. Одна плитка з горішками, інша класична, — використовую шанс потрапити до Солі в кімнату і це спрацьовує. Дівчина ледь помітно усміхається, забирає плитки шоколаду з підвіконня і ширше відчиняє вікно. Я без проблем пролажу всередину. Стою посередині кімнати і обтрушую джинси після своїх суперменських трюків. 

— Впевнений, що в тебе є антисептик чи вологі серветки, — піднімаю брудні і трохи поцарапані долоні вгору.

Соля закочує очі, підходить до шафи і навшпиньках тягнеться до верхньої полиці. Футболка на дівчині підстрибує вверх, оголюючи сідниці. Погляд затримується на них довше ніж треба. Ловлю себе на тому, що мені подобається розглядати Солю, пізнавати не лише її характер, а й її тіло. Хоча про тіло це надто гучно сказано, бо це скоріше підглядання за чимось забороненим, аніж дослідження чогось доступного. І від цього ще більше тягне до Солі. Те, чого не можна, або що не твоє, завжди хочеться більше ніж те, що доступне і само йде тобі в руки. 

— Давай свої долоні, супермене! — обертається до мене Соля з аптечкою в руках.

— Я не винен, що в тебе біля паркану ростуть кущі з колючками, — простягую Солі свої відкриті долоні у дрібних неглибоких царапинах. Дівчина обережно обробляє їх антисептиком приділяючи увагу навіть найдрібнішій царапині. Помітно, що їй подобається це робити.

— Це плетисті троянди, — називає Соля джерело мого болю, — Бабуся їх дуже сильно любить, тому сподіваюся, що ти не сильно поламав їх, коли перелазив через паркан. 

— Не можу гарантувати, що кущі всі цілі, але, на своє виправдання скажу, що я не планував нічого ламати. Якщо хочеш, то сам поговорю з твоєю бабусею і все поясню.

— Уявляю як це буде виглядати, — усміхається Соля. — Готово! Жити будеш і по клавіатурі стукати зможеш, — закінчує процедуру і відпускає мої руки.

— Дякую!

Між нами висне незручна пауза. 

— Марку, то чому ти зараз тут? — знову цікавиться Соля.

Гарне запитання, але ж якби я знав правильну відповідь на нього.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше