Розділ 23

Соля накидається на мене зі звинуваченнями і робить винним у ранковому візиті тітки Дарини. Я винен, бо забув про ферму, про яку мав не забувати, винен, бо сусідка увірвалася до мене без попередження і застала її в моїй кімнаті, як каже сама Соля, це наслідок першої моєї вини. Я винен, бо тепер все село буде думати, що ми разом, а це не так. Коли я сказав, що через це не варто хвилюватися, бо нічого поганого не станеться, якщо люди будуть собі говорити, що ми пара, то Соля розлютилася ще більше. Обізвала мене довбаним егоїстом і гримнула дверима з такою силою, що вони ледь втрималися на старих завісах. От і маєш тобі добрий ранок!

Бажання випити кави зникає, тому я швиденько приймаю душ і пишу Богдану, щоб знову підстрахував мене на ранковому мітингу. Він хоч і злиться на мене через мою колишню, але виручить, бо любить свою роботу не менше ніж я.

Виходжу на вулицю і чекаю Макса, який має відвезти мене в лікарню до діда. Друг приїжджає вчасно і швидко доставляє мене до місця призначення. Залишає на подвір'ї лікарні та обіцяє повернутися за дві години. Заходжу всередину і одразу напружуюсь. Надто людно, надто шумно і надто різко відчувається запах хлорки. Все точно так, як тоді, коли після смерті батьків мене бабуся привозила сюди до психолога. Не дуже хороші спогади.

Відстоюю чималу чергу, щоб запитати в реєстратурі на якому поверсі і в якій палаті лежить мій дід. Отримую не надто ввічливу відповідь і піднімаюся сходами на потрібний поверх. Знаходжу його палату. Стукаю і після стуку заходжу в середину. Мені щастить, бо в діда в палаті я застаю його лікаря і звісно ж, бабусю, яка за ніч проведену в лікарні, здається стала ще крихітнішою ніж була. Хвилювання і втома беруть своє. Заберу її сьогодні додому, а якщо треба буде, то сам залишуся з дідом на ніч. Хоч він і не зрадіє моїй компанії.

Лікар закінчує огляд і кличе мене до себе в кабінет. Коротко описує мені стан діда Михайла. Мікроінсульт. Без ускладнень, але в його віці краще залишитись в лікарні ще на декілька днів. Для повного відновлення лікар радить більше відпочивати і на деякий час забути про важкі фізичні навантаження і роботу на фермі. А ще наголошує, що це вже не вперше з дідом стається подібне і якщо він не дбатиме про своє здоров’я, то це може погано закінчитися. Я це все прекрасно розумію, але уявлення не маю як переконати свого діда без сварки, скандалів і лайки, щоб той на деякий час забув про свою ферму і доручив справи комусь зі своїх помічників.

Повертаюся в палату до діда і застаю картину, як той самотужки витягує собі голку крапельниці з вени і не без труднощів намагається встати з ліжка. Встигаю підхопити його, коли той підводиться, але ледь не плюхається на підлогу. Я якраз вчасно прийшов. 

— Далеко ти планував зайти в такому стані? — допомагаю діду лягти назад в ліжко. 

— Зі мною все добре, — бурчить дідо. 

— А з вигляду і не скажеш, — присуваю собі стілець і сідаю біля його ліжка. — А бабуся де поділася?

— Відправив її в столовку поїсти, — хмурить брови дід. 

— Відправив, щоб самому тут влаштувати переворот?

— А нащо мене тут тримати, якщо я і вдома можу таблетки ковтати і боки відлежувати? — продовжує обурюватися дідо.

— В тебе стався мікроінсульт, ти хоч розумієш як тобі пощастило, що без ускладнень?

— Що тобі сказав лікар? — не задоволено фиркає носом дід. Йому не подобається ця розмова, але я й сам не в захваті, що маю говорити з ним як з дитиною, щоб почув і трохи поберіг своє здоров'я, якщо не заради себе, то хоча б заради бабусі. 

— Сказав, що тобі треба менше працювати і більше відпочивати, — уважно дивлюся на діда. 

— Може мені взагалі з ліжка не вставати і навіть думати перестати, бо це також шкідливо, — миттєво реагує. 

— Діду, не перебільшуй!

— Я не дам зробити з себе безпорадного і немічного старого, — знову злиться. Я знав, що так і буде. Не пустити діда на ферму, це наче половину серця в нього забрати, але якщо не робити нічого, то те серце в такому режимі довго не витримає. Глухий кут. 

— Я повернулася, — в палату заходить бабуся Стефа з усмішкою на обличчі і з булочкою в руках. — Це тобі Маркусю, — простягає мені булку, я беру смаколик, але відкладаю його на тумбочку, бо все лікарняне в мене викликає абсолютне відторгнення. Правда, якщо дідо не візьметься за голову, то я зачащу сюди з візитами. 

— Забирайте мене додому! — продовжує вередувати дід в надії, що бабуся Стефа відреагує на його коники. Ба одразу перестає усміхатися. От, що робити з таким впертим старим віслюком як мій дід? 

— Тобі треба підлікуватися, тому ти залишишся в лікарні, — вдруге в житті дозволяю собі таким різким тоном говорити з дідом. Вперше було тоді коли сказав йому, що поїду навчатися в Київ. Ох і лютував тоді дід. 

— Ти мені не будеш вказувати, що я маю робити, —  діда не так легко втихомирити, але я до цього готовий. — Якщо на себе начхати, то подумай про бабусю! — наводжу аргумент, який має подіяти на нього.

Після моїх слів дід замовкає. Задумано супить брови. Відвертається головою до вікна. Бабуся не втручається в нашу розмову. Я знаю, що вона підтримує мене, але не хоче цим образити діда. 

— Думаєш бабусі корисно щоразу хвилюватися коли тебе швидка забирає? Чи ти хочеш, щоб наступного разу тебе паралізувало? Кого тоді звинувачуватимеш? — дотискую діда, щоб той не надумав знову тікати з лікарні. Хочу ще щось додати, але мене зупиняє звук телефону в кишені. Витягую гаджет і очам своїм повірити не можу. Огінський!

— Я мушу відповісти на дзвінок, але ми продовжимо, — попереджаю діда і бігом вилітаю з палати.

— Слухаю вас Вадиме Сергійовичу! — приймаю виклик. 

— Радий тебе чути, Марку! — відповідає Огінський. Дивний якийсь в нього голос. — Вибач, що не виходив на зв'язок, — ще й перепрошує. З ним точно все гаразд? 

— Все ок, я розумію, що ви зайнята людина і не одному мені від вас щось треба, — намагаюся перевести все в жарт.