Можливо, я тебе кохаю

Розділ 21

Соля

Схожий пережитий біль зближує людей не гірше ніж спільні захоплення чи професійні інтереси і ми з Марком тому яскравий приклад. Не друзі, але так відчайдушно і щиро обіймаємося в нього на кухні наче то не ми ще декілька годин тому сварилися і з'ясовували хто ж поїде з Максом в автівці додому. Розбіжності та недомовки заморожуються, відкладаються на потім, ставляться на паузу, якщо відчуваєш, що поруч людина, яка здатна тебе зрозуміти по-справжньому.  

Марк ніжно погладжує рукою мені спину і розмірено дихає на рівні мого вуха. Я не відштовхую його, лиш міцніше втискаюся в його тіло і смакую кожну мить поруч з ним. Подумки нагадую собі, що ці обійми — це лише прояв підтримки, співпереживання і нічого більшого, але якщо так, то чому вони такі довгі і солодко п’янкі? Чому в них мені хочеться втонути, чому від них в моєму животі прокинулися метелики, які поруч з іншими хлопцями завжди сплять і не рухають крильцями? Чому поруч з ним так затишно, наче вдома, наче я на своєму місці ... Цікаво чи вдасться мені колись забути Марка і чи трапиться мені в житті хлопець, в чиїх обіймах я почуватимуся хоча б наполовину так добре як в обіймах Дорошенка?

— Ти знову мене рятуєш, — Марк неквапливо відсторонюється від мене, але все одно продовжує стояти надто близько, наче не хоче мене відпускати. Це спантеличує. Навіщо він це робить? 

— Не перебільшуй …  — загортаю за вухо волосся і першою відступаюся від нього. Не варто себе тішити, що ми відчували одне й те ж саме, коли обіймалися. Для Марка це лише мить слабкості і потреба підтримки, а для мене? Та байдуже, що це для мене …

— Я знову зробив щось не те? — із серйозним виразом обличчя запитує Дорошенко. Не наближається, але й не відпускає. Тримається за мене поглядом, чекає пояснень. 

— З чого ти взяв? — збираю себе докупи і наважуюсь глянути в очі. Не хочу, щоб він помітив моє хвилювання.

— Ти відсахнулася від мене, наче я збирався вдарити тебе током, — спокійно аргументує Марк.

— Я не робила такого, — різко заперечую. Мій голос звучить так невпевнено, що я й сама собі не вірю. Хвилююся. Хапаю зі столу чашки і несу їх в мийку. Звичні побутові дії найкраще вгамовують сильні емоції.

— Не треба, я сам ... — Марк легко торкається мого плеча. Я піднімаю на нього погляд і знову залипаю на його сірих очах. Ну чому вони такі красиві? Чашки з моїх рук з гуркотом летять на підлогу. Ми одночасно присідаємо, щоб зібрати осколки з тієї, що розбилася. Стукаємося лобами. 

—  Вибач! — першою відмираю, тримаючись рукою за лоб. 

— Болить? — спокійно запитує Марк прибираючи з підлоги осколки. 

— Не сильно. Я просто незграба! — виправдовуюся. Не намагаюся йому допомогти, щоб не зробити ще гірше. Він певне і так думає, що я несповна розуму.

— Тобі більше підходить характеристика “непередбачувана”, — викидає у смітник розбиту чашку, а вцілілу миє, витирає кухонним рушником і ставить на полицю. Його рухи красиві, врівноважені та чіткі. В моєму виконанні цей процес би супроводжувався дзенькотом та кострубатим розмахуванням руками. Але я така лише тоді коли нервую або сильно хвилююся. 

— Я куплю тобі нову чашку … 

— Солю, кажуть, що посуд б'ється на щастя, я хоч і не вірю в народну мудрість, але якщо тобі полегшає, то готовий дотримуватися цієї версії на сьогоднішній вечір, — Марк обпершись руками на кухонну стільницю ледь помітно усміхається. 

Усмішка його обличчю личить так само як і серйозність та гнів. Я знову забагато фокусуюся на Марку. Якщо не зупинюся, то можу утнути щось подібне до вчорашнього. Я хоч і сказала Марку, що наш поцілунок був помилкою, але насправді так не думаю. Як я можу так думати, якщо мріяла про поцілунок з Дорошенком ще зі школи. І не лише про поцілунок. Хотіла, щоб саме з ним в мене трапилося все моє «вперше» — обіймання, цілування, секс. Безліч разів уявляла, планувала і описувала в своєму щоденнику як це все буде. Ігнорувала старших хлопців та приставучих однокласників, котрі за моїми мірками навіть мізинця Марка не вартували. Бо це ж Марк. Мій ідеальний Марк. Гаразд, «моїм» він був лише на сторінках мого щоденника і не більше, але я щиро вірила, що коли підросту, то він мене помітить. 

Помітив … Не пройшло і десяти років. Точніше, навіть не помітив, а потрапив в обставини, які нас зіштовхнули лобами і зіштовхують знову … Образно і в реальності. Коли всі мої “вперше” вже трапились не з ним. Але вони й крихти не принесли мені тих емоцій, як запізнілий поцілунок з Дорошенком. Не ніжний і романтичний про який я писала у своєму щоденнику, а гостросолодкий, приправлений образою, злістю та бажанням. Ідеально. З Марком не могло бути по-іншому. Хтозна-чим би закінчилося те цілування, якби нас не перервала подруга.

Піднімаємося з Марком в його кімнату і він без зайвих слів дістає мені з полички чисту футболку, чемно виходить за двері і чекає, щоб я переодягнулася. Через деякий час повертається і пропонує подивитися фільм. Я згоджуюся, але як тільки Марк вмикає ноут і вмощується зі мною на ліжку йому телефонують і він з надсерйозним виразом обличчя приймає виклик. Просить в мене вибачення і  виходить з кімнати, щоб поговорити. Його розмова затягується надовго. Я кліпаю все частіше і частіше, згортаюся в клубочок і вже вдруге солодко і з усмішкою на обличчі засинаю в ліжку Марка. 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше