Розділ 20

Веду Солю на кухню і ставлю чайник. Мені з нею затишно, хоч я й не знаю про що нам говорити, щоб знову не посваритися. 

— Тобі чай чи каву? — відриваю дівчину від телефону. 

— Чай і собі також чай роби, — командує Соля. 

— А чому не каву? — цікавлюся, бо не дуже люблю чай.

— Кава впливає на вироблення кортизолу, гормону стресу, а тобі сьогодні достатньо стресу, — пояснює Соля. 

Я не думаю, що одна чашка кави сильно вплине на рівень мого стресу. Але, щоб не псувати тої крихти порозуміння, яке виникло між нами, роблю нам обидвом чай і не сперечаюся. Дістаю цукерки, які купив в Хоросткові і ставлю їх на стіл. 

—  Пригощайся, — пропоную дівчині.

Соля кривиться і відсуває коробку від себе. 

—  Що знову не так? — дратуюся, бо дівчина наче спеціально провокує мене і робить все наперекір. 

—  Я не їм молочний шоколад! — чітко виділяє кожне слово Соля. Точно образилася. Але звідки я маю знати, що вона їсть, а що ні?

—  Хіба складно про це нормально сказати? Наприклад, можна ось так: “Марку, дякую, але я не їм молочний шоколад”. 

— А можна ще й так  "Марку, дякую, але я краще піду додому," — перекривлює мене Соля, голосно ставить чашку на стіл і встає зі стільця. 

— Зачекай, — встигаю зловити її за руку. 

— Відпусти мене! — злиться дівчина.

— Солю, я хочу, щоб ти лишилася, — щиро прошу. З нею мені буде легше перебути ніч і не збожеволіти від похмурих думок. — Давай укладемо на сьогодні перемир'я або не лише на сьогодні? — обережно відпускаю її руку. 

Соля дивиться на мене з недовірою. Вагається. А я вперше оцінюю її не просто як дівчину, а як дівчину, яка, здається, мені подобається. У Солі виразні очі насиченого карого кольору із золотистим відблиском. Той відблиск добре помітний, коли вона злиться. Я ніколи не бачив у когось подібних очей. В неї ніжна шкіра, яка викликає в мене якусь незрозумілу дотикову залежність. Мені приємно її торкатися. А ще той поцілунок … Скоріше помилка, ніж щось таке, що матиме продовження. Але тоді чому він ще й досі так гостро відчувається? Може спробувати її поцілувати ще раз і перевірити як буде вдруге?

— Я згодна, — нарешті відповідає Соля. 

— На що згодна? — питаю дивлячись на губи дівчини. 

— Точно не на те, про що ти зараз думаєш.

— Слухай, може нам варто знову поцілуватися? — озвучую свою ідею. 

— Більше ніяких поцілунків, — категорично відмовляється дівчина. І робить крок назад, наче я справді зараз кинуся її цілувати. Не думав, що вона відмовиться. 

— Я жартую — кажу зовсім не те, що відчуваю.

— А я — не жартую. Цілуватися більше не будемо, — відповідає Соля. — І раз ти вже згадав про той випадок, то давай все прояснимо, щоб більше не повертатися до цієї теми.

— Уважно слухаю тебе, — фокусую погляд на її обличчі. 

— Марку, я шкодую про свій вчинок і той поцілунок, то повністю моя вина, — зітхає дівчина.

— Твоя вина? — її слова мені неприємні, хоч я й сам подумки називаю той поцілунок помилкою. Спробуй зрозумій себе?

— Марку, я тебе спровокувала, тому вибач мені і давай забудемо про це, — пояснює Соля. 

— Домовились, — лукавлю, бо сам забути не можу. Не те, що б я циклився на цьому, але й нічого хорошого це не обіцяє. 

— У лікарні пора відвідування розпочинається з 8 ранку, тож завтра можеш заїхати до діда Михайла, — переводить тему Соля. — З лікарем краще поговорити до обіду, бо потім його буде важко зловити. — радить. Одразу відчувається, що добре розбирається в цих всіх лікарняних тонкощах. 

— Я не вмію спілкуватися з лікарями. Не знаю, які правильні слова підібрати, щоб підтримати бабусю. Не уявляю, що скажу дідові, коли його побачу, — зізнаюся дівчині. 

— Марку, ти впораєшся! — підбадьорює мене Соля.

— Мені б твоя впевненість. 

— Тобі важко, бо ти знаєш, що таке біль втрати. Але це не означає, що ти поспійно когось втрачатимеш, — Соля зачіпає тему смерті моїх батьків.

— Як ти пережила втрату мами? — питаю дівчину.

Спільний болючий досвід об'єднує. 

— Макс тобі сказав? — цікавиться Соля. 

— Ні, бабуся Стефа. — відповідаю. — Якщо тобі складно, то можемо поговорити про щось інше. Втрата близьких це надто особисте і про це не завжди хочеться згадувати.

 — У мами виявили злоякісну пухлину, яка дуже швидко прогресувала, — розповідає дівчина, — Лікування було виснажливе, болюче і малоефективне. Мама відчувала, що помре, хоч ми всі відмовлялися в це вірити,  —  в очах з'являються сльози, але Соля продовжує. — Мама покликала мене до себе за день до своєї смерті і взяла з мене обіцянку, що щоб не сталося я не буду сумувати і подбаю про Іринку. А ще вона сказала, що дуже сильно любить нас і завжди спостерігатиме за нами з неба. Це була моя остання з нею розмова. 

По щоках Солі повільно котяться сльози. Я присуваюся ближче до дівчини, легенько торкаюся її обличчя рукою і кінчиками пальців витираю сльози.

— Коли я згадую про маму, то завжди плачу, тому не зважай, — схлипує Соля.

— Це хороші спогади. Я навіть по-своєму тобі заздрю, бо сам не встиг попрощатися зі своїми батьками. Не думав, що вони в той день загинуть. 

— Таке неможливо передбачити.

— Знаю, але від того болить не менше ... — опускаю очі. Незвично, бо вкрай рідко дозволяю собі оголяти болючі почуття.

— Марку, якби твої батьки були живі, вони б пишалися тобою, — несміливо кладе свою руку поверх моєї.

На якусь мить я навіть рухатися перестаю, бо хочу, щоб рука Солі залишилася в такому положенні якнайдовше, або ще краще, щоб вона була в моїй руці назавжди. Так надійніше. Цікаво, що можуть означати подібні думки?