Розділ 22

Макс здивовано спостерігає як ми з Солею сперечаємося і вирішуємо хто з нас поїде з ним додому. Згоден, це виглядає по-дитячому, але я не зміг стриматися, коли Соля сказала, що не сяде до Макса в машину, якщо там буду я. Що це за такі приколи? 

— Якщо я тобі такий неприємний, то лишайся в Хоросткові принцесо і чекай на автобус, — пропоную дівчині.

— Це ти приїхав туди, де тебе не чекають, тож ти й лишайся, або виклич собі таксі. Краще одразу з Києва, бо в нас не має машин, які б згодилися возити придурків. 

— Народ, здається я пропустив той момент життя де ви почали ненавидіти один одного, але раз така справа, то лишайтеся обидвоє в Хоросткові, — втручається в наш діалог Макс. — Вам разом не буде сумно. 

— Та мені байдуже поїде вона з нами чи ні, — психую. — Я відколи приїхав, ще жодного разу не вгодив її. Щоб не сказав чи щоб не зробив — все не так. Хоч ти сам знаєш, що я намагався з нею подружитися. 

Мої аргументи діють на Макса.

— Солю, а ти що скажеш? — переводить погляд на дівчину.

— Автобус я вже пропустила, тож в мене небагато варіантів, — драматично розводить руками дівчина.

— Ось і домовилися,  а тепер застрибуйте в машину малята і гайда додому, — задоволено усміхається Макс. 

Ми з Солею одночасно тягнемося до задньої ручки дверцят. Коли я випадково торкаюся дівчини, вона відсмикує від мене свою руку наче від прокаженого.

— Я сяду спереду, розслабся, — залажу на переднє сидіння і навіть не обертаюся в її сторону, щоб Соля не придумала, що я знову не так на неї подивився.

Повільно рушаємо.

— Як твоя англійська Солю? — цікавиться Макс, щоб не сидіти в мовчанці всю дорогу. 

— Бувало й краще, — не відривається від екрану телефона дівчина.  

— І в Марка також сьогодні день не дуже … — продовжує розмову друг.

— Мені байдуже на Марка і на його день, — бурчить Соля продовжуючи свайпити стрічку в мобільному. 

Вона ставиться до мене так, наче хоче покарати. Але за що і чому я не знаю. 

— Що між вами таке? — не втримується Макс і обертає голову до мене.

— Соля вчора попросила мене, щоб я її поцілував і я поцілував. А чому вона біситься зараз, я не в курсі, — не планував розповідати Максу, але хотів якось провчити дівчину і це було єдине до чого я додумався. 

— Ааа … Оу … Ну … — Макс видає набір звуків і на черговому повороті не помічає яму на дорозі. Нас трішки струшує. Фізичний стан вдало підкреслює емоційний. 

— Ненавиджу тебе, — реагує на моє зізнання Соля. 

— Я це і так знаю, тож придумай щось оригінальніше, — обертаюся до дівчини. Вона сидить з червоними як буряк щоками і намагається вбити мене поглядом. Ставай в чергу Солю, бо сьогодні охочих прибити мене дуже багато.

— Марку, біля твоїх воріт швидка, — звертається до мене Макс.

Від його слів мене наче блискавкою проштрикує наскрізь. Ми зупиняємося і я швидко біжу на подвір’я. Бачу як лікарі обережно виносять діда з хати, а за ними виходить уся в сльозах бабуся. Чую розмови з усіх сторін, але не сприймаю їх суть. Реальність розмивається і я наче переношуся в той день, коли померли мої батьки. Безпорадність мене поглинає, а я знову задихаюся від страху втратити ще одну близьку людину. До цього не можливо підготуватися.

Бабуся підходить до мене і каже, що поїде з дідусем в лікарню. У відповідь я лише мовчки киваю. На більше не здатний. Я мав би бути сильнішим в цій ситуації, я мав би бути їй опорою, а як результат — розклеївся і злякався.

Спостерігаю як швидка ховається за поворотом вулиці. Сусіди розходяться і в знак підтримки плескають мене по плечу, або кажуть щось типу “тримася хлопче” чи “все буде добре”. Я вже проходив через це, тому знову мовчки киваю і чекаю коли залишуся сам.

— Марку, твій дід обов'язково поправиться, — Соля підходить до мене і сам ловить за руку. У неї як завжди холодні долоні і на контрасті з моїми гарячими цей дотик сприймається наче терапія повернення до реальності.

— Дякую за підтримку, — не поспішаю відпускати її руку. З нею мені трохи легше. 

—  Марку, а поїхали до мене? — пропонує Макс. 

—  Зі мною все ок, — аморфно відповідаю. Це не зовсім правда, але мені точно не стане краще, якщо я поїду до Макса і вся його сім'я буде жаліти мене. Почуватимуся ще гірше ніж на одинці.

— Я лишуся сьогодні з ним, — несподівано пропонує Соля. 

—  Не треба нікому лишатися, — відпускаю її руку, бо це справді виглядає дивно. 

—  А мені подобається ідея — підтримує Солю Макс. — Лишайся, а якщо Марк буде діставати тебе, то одразу телефонуй мені.

—  Я в нормі, не треба нікому лишатися, — протестую. Але мене ніхто не слухає. Макс прощається зі мною та Солею і швидко змивається додому.

Ми з Солею лишаємося на подвір'ї одні. 

—  І чому ти знову мені допомагаєш? — дозволяю собі дивитися на дівчину скільки влізе. Вона сама захотіла лишитися, тож це по-своєму новий рівень нашого незрозумілого спілкування.

—  Бо ти … — губиться Соля від того, що я надто уважно її розглядаю. — Бо тобі … — не може підібрати потрібні слова.

—  Бо що я, і що мені …? — підходжу ближче до дівчини, але не чіпаю її.

—  Тобі потрібна підтримка, — невпевнено відповідає Соля, наче боїться своїх слів. Не витримує і відводить погляд першою.

—  І ти вирішила підтримати того, кому недавно зізнавалася в ненависті? Цікавий в тебе підхід.