Можливо, я тебе кохаю

Розділ 18

Я прокидаюся від стукоту, який надто голосно відчувається з усіх сторін автівки. Враження наче навколо мене грають на барабанах. Голова гуде, а тіло неприємно ниє від короткого сну у незручній позі. Але це все ж краще ніж в тому будинку з n-кількістю п’яних людей. 

Повільно відчиняю двері автівки і витягую голову надвір.

— Нарешті, наш розумник виспався! — переді мною одразу з'являється задоволена фізіономія Макса, який і є причиною того стукоту, що мене розбудив. 

— Котра година? 

— Майже десята, — бадьоро відповідає друг. 

— Знову проспав! — дістаю з кишені гаджет з тріснутим склом та ще й розряджений.

Тільки прокинувся, а день вже почався через одне місце. Дратуюся. Вилізаю з автівки і за собою голосно гримаю дверцятами.

— Ей, легше з моєю машинкою, — Макс робить мені зауваження.

— Вибач, це через роботу, — пояснюю другу. 

— Ти ж казав, що компанія твоя, то навіщо тобі працювати? — цікавиться Макс.

— Я ще не досяг того рівня, щоб дозволити собі не працювати. І навіть, якщо досягну, то не зможу бути осторонь. Моя компанія — це найбільше моє досягнення, мені завжди захочеться бути причетним до нього. Це приносить мені задоволення. 

— Ти зараз себе чи мене переконуєш? — скептично дивиться на мене друг. Він не надто розділяє мою життєву філософію. 

— Я готова, можемо їхати, — Христина перериває наш діалог. Я напружуюсь, бо якщо вона з нами поїде додому, то і Соля також. А мені б не дуже хотілося бачитися з нею прямо зараз. Спогади ще надто свіжі, емоції розбурхані, а раціональне пояснення як і вчора — відсутнє. 

— Поїхали, — командує Макс. Відчиняє передні дверцята для Христі і жестом руки показує, щоб я залазив назад в авто. 

— Соля хіба з нами не їде? — хвилююся за неї, навіть попри моє боягузливе бажання не перетинатися з нею хоча б декілька днів. 

— А мала б їхати? — блискавкою обертається до мене Христина. З її вбивчого погляду розумію, що вчора вона бачила придостатньо, щоб зробити неправильні висновки.

— Соля поїхала з Дімкою, — спокійно відповідає Макс. Заводить авто і повільно рушає. Друг точно не в курсі, бо якби знав, то реагував би інакше. 

— Що між нею з цим Дімкою? — цікавлюся. Мене ніколи не хвилювало чуже особисте життя, а тут маєш тобі. 

— Ти ж казав, що вона тебе не цікавить в цьому плані, — нагадує Макс. Не найкращий він вибрав час, щоб поговорити про це. 

— Так, значить Соля не цікавить тебе? — Не дає мені розслабитись Христина. — Дивно, бо мені здалося … 

— Народ, нам не обовʼязково всю дорогу говорити про Солю, — перебиваю дівчину. Не хочу, щоб Макс дізнався про вчорашнє прямо зараз. 

— Так ти ж сам постійно про неї питаєш, — сміється Макс. — І якщо вже тобі так цікаво, то ні вони не зустрічаються. Хоча Дімка за нею бігає вже не перший рік.

— Дімка ще не найгірший варіант, — знову колить мене поглядом Христина. Мені хочеться сказати, що якраз цей тип — один з найгірших варіантів для Солі, але вчасно себе стримую. Бо то було б явно забагато, як для людини, якій вона байдужа. Ну, може й не зовсім байдужа. 

— Дівчино, мені варто переживати через твої слова? — Макс сприймає комент Христі на свій рахунок чим рятує ситуацію.

Дальше до села ми їдемо слухаючи про свіжі подвиги друга. Точніше Христина слухає, а я намагаюся скласти в голові робочий план на сьогодні. Спочатку треба буде звʼязатися з Богданом і поговорити як пройшли ранкові збори, далі було б непогано поговорити з Огінським ...

— Розумнику, приїхали, — вириває мене з думок Макс. Я швидко вискакую з машини, незграбно прощаюся і біжу до себе в кімнату. Ставлю на зарядку телефон, а сам йду у ванну, щоб освіжитися. Після ванної забігаю за кавою. На кухні застаю діда Михайла з планшетом в руці. Дивуюся, бо мій дід в такій порі зазвичай в полі або біля своїх тварин.

— В тебе все добре? — цікавлюся.

— А хіба не видно? — стукає планшетом по столі, — Ніякого толку з цієї залізняки.

Я беру планшет в руки і розумію, що він просто завис.  

— Зараз все виправлю, — кажу дідові. 

— Не треба, краще журнал почитаю, — капризує той. Не знаю як бабуся терпить його все життя. Характер в нього повний відстій.

— Твої таблетки закінчилися! — на кухню заходить стурбована  бабуся  і ставить пусту коробочку перед дідом. — Ти раніше не міг сказати, що тобі треба докупити ліки? — свариться з ним.

— Мені вже краще і я не збираюся сьогодні вмирати, — бурчить дідо, встає і виходить з кухні. 

Бабуся сідає на стілець і починає плакати. Ще одні сльози, на які я не можу дивитися. 

— Ба, що відбувається з дідом? — цікавлюся.

— Його вранці схопило серце. Вже не вперше за останній місяць, — схлипує бабуся. 

— А чому я про це чую вперше? — ображаюся. Може я й не найкращий онук у світі, але ж маю право знати про такі серйозні речі. 

— Маркусю, я не хотіла тебе турбувати, — винувато дивиться на мене бабуся.

— І як часто це стається з ним?

— Не дуже часто, але минулого разу лікарка сказала, що йому треба зменшити фізичні навантаження і більше відпочивати.

— А дідо не слухає?

— Йому складно змиритися, що він чогось не може.

— А вбивати своє здоровʼя не складно? — дратуюся.

— Марку, твоєму дідові треба час, щоб прийняти ситуацію. Ти ж знаєш, який він впертюх, — заступається за нього бабуся. 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше