Розділ 19

Соля вилітає з кухні і лишає мене сам на сам з купою незрозумілих емоцій. Вони вирують всередині мене наче ураган, який щохвилини підвищує швидкість вітру і змінює напрям руху. 

Я обтрушую з себе каву і борюся з бажанням знайти дівчину, щоб перепросити і бажанням знайти Макса, щоб взяти ключі від його машини і заснути в ній до ранку. Другий варіант набагато логічніший, але я не зрозуміло чому обираю перший. Виходжу з кухні в пошуках Солі. Голос розуму кричить в моїй голові, що я роблю помилку, що всі дівчата однакові, а їхні істерики то лише один зі способів досягнення своїх цілей. Але ж Соля не всі дівчата і ти її винен, сам придумаю для себе аргумент, наче наперед відчуваю, що сьогодні я ще встигну наробити дурниць про які потім пошкодую.

Знаходжу Солю на закритій терасі. Дівчина в напівтемноті активно гойдається в кріслі-гойдалці. Крісло неприємно скрипить і змішується з її тихими ритмічними схлипами. Чому вона ще й досі плаче? Дивуюся, бо за моїми уявленнями я не сильно її образив, і ця образа не вартує аж такої довгої істерики.

—  Звуки від крісла наче з книг Стівена Кінга, — намагаюся почати розмову. 

— Якщо тут є гострий предмет, то я тебе ним із задоволенням заколю, тоді не лише звуки, а й сюжет буде як в Кінга, — розгойдується ще сильніше дівчина.

— А ти жорстока … 

— До тебе мені ще далеко, — огризається Соля. 

Розмова йде не туди куди треба.

— Слухай … —  вагаюся, щоб підібрати влучні слова.

— Марку, йде геть, —  не налаштована на мирні переговори дівчина.

— Я хотів вибачитись перед тобою, — пробую ще раз.

— Вважай, що вибачився, а тепер забирайся звідси.

— Ти з усіма так грубо поводишся чи я чимось особливий? — не відстаю від дівчини. 

— Що тобі не зрозуміло у фразі “йде геть”, — Соля різко схоплюється з крісла-гойдалки і намагається випхати мене за двері. Але це не дає ніякого результату. Я швидко ловлю її за руки і блокую спроби стукнути мене кулачком. 

— Пусти, — злиться Соля. Піднімає на мене свої заплакані очі.

ЇЇ погляд дивно на мене діє. Я обережно відпускаю дівчину, а коли розумію, що вона не планує знову на мене кидатися з кулаками, то повільно переміщаю свої руки Солі на талію. Я не надто тактильна людина, але торкатися дівчини мені приємно. Я роблю наступний крок. Притягую Солю ще ближче до себе і обіймаю. Дівчина секунду вагається, але таки кладе свою голову мені на груди.  Починає плакати. Та це реально якесь знущання? Ну от що я зробив неправильно цього разу?

— Перестань плакати, — прошу у Солі. Мені не подобається як діють на мене її сльози.

— А якщо не перестану, то що буде, — з викликом піднімає на мене голову дівчина. Дивиться в очі, але за відчуттям, наче поглядом торкається чогось набагато глибшого. От цього я й боявся. 

Замість відповіді я обережно торкаюся її губ своїми. Губи Солі такі м'які і піддатливі, що я не втримуюся і поглиблюю поцілунок. Соля активно відповідає. Розкуто грається з моїм язиком і я дозволяю їй вести, але не надовго. Перехоплюю ініціативу і зручніше фіксую її обличчя руками, знову цілую. Вимогливо і трохи грубо. Від цього моя поранена губа починає боліти, але це не зупиняє мене, навпаки, лише підсилює гостроту того незрозумілого, що зараз відбувається між нами.

Я притискаю дівчину до стіни, завмираю на декілька секунд, щоб дати можливість Солі зупинити мене, але вона лише міцніше обіймає за шию і знову тягнеться за поцілунком. Цього достатньо, щоб повністю вимкнути мій розум і здатність адекватно оцінювати події. Я засовую руки під спідницю дівчини. Стискаю стегна і отримую протяжний стогін задоволення Солі прямо губи. Мене веде від її реакції на мої дотики і на якусь мить моє життя повністю звужується до цього моменту.

— Соля, ти тут? — двері на терасу різко відчиняються. Голос Христини миттєво повертає нас обидвох в реальність. 

Я різко відсторонююся від дівчини. Соля швидко обсмикує спідницю і не дивлячись на мене виходить з тераси. Слідом за нею йде шокована Христина. І що це було Марку питаю сам в себе? Ясно, що відповіді на це питання не знаю. Чекаю ще декілька хвилин на терасі, щоб вгамувати свої емоції і виходжу у двір. 

Знаходжу Макса і прошу в нього ключі від його форда. Треба було одразу так зробити, тоді б не сталося те, що сталося.

— В тебе все нормально? — підозріло дивиться на мене друг.

— Так, все добре.

— А чому кров на губі? 

— Пусте, не звертай уваги, — я тягнуся до губи і справді відчуваю, що вона злегка кровить.

— Тільки не кажи, що ти знову заробив по губі, — шкіриться Макс, але мені не до жартів зараз.

— Дай мені ключі і не задовбуй через дурниці, — гаркаю на друга.

— Та що на тебе найшло?

— Дай ключі? — повторюю. Я не налаштований сьогодні на душевні розмови.

Макс повільно дістає з кишені ключі і простягає мені. Я хапаю їх надто різко. 

— Марку, в тебе точно все добре? — ще раз перепитує мене друг. 

— Поговоримо про це іншим разом, — розвертаюся і йду до машини.